Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Одначе помалу виявилося, що щастя не так то й велике.

Помалу трійник починав даватися взнаки. Вже першого дня» після того як їх нагодували солоною юшкою в полудень (це був пізній обід для них — новоприбулих), яка — юшка — крім води й манюньких та малочисельних шматочків кислої капусти, більш нічого не мала, але зате її було багато, аж по цілому літрові, — в’язні відчули страшну задуху і брак повітря в камері. Люди страшенно потіли. Ніякої циркуляції повітря. Розпечений сонцем залізний щиток затуляв і без того маленьке, густо заґратоване вікно, а їх було в камері двадцять четверо. Голі тіла, вкриті рясно противними болячками, виповнювали камеру густо, як і перше, і перенасичували повітря випарами поту. Асфальтова підлога не вбирала вологи й все більше мокріла. Надвечір люди кинули всі свої заняття й, немилосердно потіючи, безперервно витиралися ганчір’ям, яке хто мав, і викручували те ганчір’я над парашею. А піт все тік і тік. Він вже чвакотів на підлозі під босими ногами, і треба було його збирати з підлоги теж ганчіркою раз по раз, так що маленька параша наповнювалася самим людським потом. І було справжнім щастям, коли люди нарешті, дочекавшись вечора, пішли до вбиральні «на оправку». Вони ніби вилізли з лазні й розморені зумисне помалу пленталися по внутрішньому балкону, вважаючи на Боже благословення той факт, що вбиральня була аж геть у другому кінці чотирикутника. Там була холодна вода, багато холодної води. А камеру наглядач, на прохання нещасних мешканців, залишив відчиненою, щоб провітрювалась і просихала. Він був симпатичний, той наглядач, і зовсім не сперечався. Та то, мабуть, тому, що тут було таке правило взагалі поводження з цими трійниками, завдяки їхній, уже відомій, властивості. Ще в обід їм видано було фаянсові миски, і тепер люди набирали в них води так само, як і на Раднаркомівській.

Спати люди повкладалися на мокрій підлозі. Було бридко —мокро й тісно— і люди довго не могли заснути. При вкладанні спати повстав той самий досадний конфлікт з площею. Тоді вони розіграли ліжка в лотерею, щоб хоч трохи розвантажити підлогу, й щасливі здерлися нагору і, напевно, там раювали, їм усі заздрили, а тому, ще до того як поснути, в’язні розв’язали проблему справедливого й планомірного користування ліжками більш грунтовно. Вони ухвалили користуватися тим щастям (спати на голих залізних ліжках), за чергою. Щоб кожен пораював хоч трохи.

В цім трійнику було глухо й тихо, як у домовині. Ніякі звуки ззовні сюди не досягали й, якби не досадне потіння та задуха, то тут би було добре. Нерви людські відпочивали, бо не гриміли засуви, не бентежили душу стогони й крики, не лякала ніяка тупотнява опівночі, не гули машини з відкритими глушителями, не чути було нічого. Була тиша. Благословенна тиша. І цієї ночі багатьом, напевно, снилися спокійні й погожі сни. Хоч Андрія душив усю ніч волохатий і жаский кошмар: все те ж — безперервний конвейєр змагання загроженої душі й серця. Душа і серце продовжували все те ж життя — продовжували ходіння по муках, організовуючи шалений спротив. Ніякі змінені вже зовнішні обставини не могли тієї душі й того серця здемобілізувати й переключити на інші рейки.. Аж доти, доки не буде все скінчено. Доки вони не загинуть або не вирвуться з цього «чортового колеса».

Вранці очманілим людям видали по пайці вже іншого, житнього, досить добре випеченого хліба і по нормальній порції цукру. Тоді прийшов черговий корпусу, чемно сказав — «Добридень!» — і перевірив їх. А тоді вже їх пущено до вмивальні. Все тут якось було трохи навиворіт. Не такий хліб, і не такий режим, і трохи не такі люди. Не тільки уніформою не такі, а й вдачею ніби. От черговий з першої ж візити сказав «Добридень», та ще й українською мовою, і наглядачі теж були якісь не такі, чемніші. Не зазирали раз по раз у кормушку. Правда, може, тому, що її не було, тієї проклятої дірки в дверях. І навиворіт була й сама атмосфера — не було постійного проклятого нервового напруження, й галасу, та зойку, а була тиша.

Після снідання (трохи рудого чаю, налитого в миски) почався трудовий день. Таки справді трудовий і тяжкий день. Люди взялися до боротьби з потом. Піт тік рясно, а люди його витирали на собі та викручували ганчір’я над парашею. Просто дивно, звідки він береться в таких вимучених і виснажених людях. Люди потіли, пили холодну воду й знову потіли…

Водою намагалися залити пекельну спрагу, але чим більше пили, тим більше хотіли пити і тим більше було роботи з тим потом. Люди тонули в тому поті, й тонула в ньому найменша іскра радості. Проклятий трійник! Потяглися дні —мокрі, досадні, задушні. То був тяжкий іспит. Своєрідні тортури, іспит потом, хоч і було те поза планами тюремників. А втім, хтозна, тут нічого немає поза планом.