Иван Багряный - Сад Гетсиманський

— Чого гримаєш?!

Андрій подивився на нього примруженими очима й спитав тихо:

— Чи ти часом не знаєш, чоловіче, що таке «вербовка»?

Наглядач спалахнув:

— Що за розговори! Ич ти!

— Та то я так… А тим часом скажи, чи оце ми тут довго будемо, може б, ми забрали вже й одежу сюди?

— Як це одежу? Сиди й не пащикуй! Скалозубиш, лишні зуби маєш?!

— Та вроді. А все ж таки, може б, ти вже одвів нас назад до нашої камери, бо пропаде хліб, як нас там нема.

В очах наглядача майнув страшний здогад. Він швидко закрив кормушку й подався. По хвилі вернувся й відчинив не кормушку, а двері. Був він блідий, з перекошеним від страху обличчям:

— Хто з сорок дев’ятої — виходьте… швидко…

Він не наказував, він просив, поглядаючи по коридору — чи немає начальства. Знав, що за таку помилку, якщо хтось донесе начальству, його чекає страшна кара. Сама думка про це «розколювала» цю нещасну людину.

Гості попрощалися й черідкою вийшли.

Впустивши їх у камеру, наглядач закрив двері, а тоді відкрив кормушку й залебедів у неї:

— Чи ви хліб одержали?.. А чай?.. Зараз буде хліб і чай… Е… той, чи маєте якісь заяви?..

— Диви, як з варвара вилупилася людина! — промовив Андрій, посміхнувшись до товаришів, а тоді підійшов до кормущки й заговорив з наглядачем вже, як з добрим приятелем, лагідно, лише посміхаючись про себе:

— Не бійся, браток. Буває. Ти тих хлопців пусти «на оправку», вони не винні.

— Так, так…

— Ну, а хліб і чай ми ще не одержували.

Хліб і чай було видано негайно.

Після хліба і чаю наглядач відчинив знову кормушку. Його щось мучило й він не мав спокою. Аж жалко було на нього дивитися. Він щось хотів сказати, але не міг, замість того спитав дивлячись винуватим поглядом:

— Може, ви курити не маєте?

— Не маємо.

Через кілька хвилин наглядач приніс і просунув у камеру пачку махорки. Приймаючи її, Андрій помітив, як у бідолахи тремтіли руки, й він лагідно спитав:

— Ну, а все ж таки, чи ти знаєш, що таке «вербовка»?

— Знаю… — прошепотів наглядач, і здавалося, що по щоках його перебігла хвиля морозу, на очах же виступили сльози.

— Ну, нічого, — пожалів його Андрій, — не бійся, ми добрі хлопці.

Таким чином Андрій ще раз переконався, яка страшна сила закладена в тій проклятій «вербовці», що від однієї думки про неї людина з хама стає янголом.

Наглядач старався чим міг догодити 49 – й камері — і чемною усмішкою, і зайвою пайкою хліба, й зайвим літром чаю, й довшою «оправкою». Словом, 49 камера користалася з деяких благ, обернувши отак наглядача в «християнську віру». Краснояружський уже почав розробляти план, як би їм обернути в «християнську віру» всіх наглядачів і всю адміністрацію, маючи наочний приклад користі від такоґо обернення. Але «обернений» наглядач одного дня щез з коридора… Скоро стало відомо, що він перевівся в інший коридор і є лютим цербером. Таким чином Андрій дістав ще одно, на цей раз зовсім інше й несподіване підтвердження, що «вербовка» не тільки здібна обертати хама в янгола, а й навпаки — обертати янгола, в хама. Та ж таки сама «вербовка». Бо ж симпатичний наглядач перевівся в інший коридор і там знову став цербером тільки тому, що боявся тут влипнути в халепу за зв’язок з арештантами, за чемне до них ставлення та давання махорки, й сісти разом з ними, — цебто «завербуватися».

Краснояружський радив наказати цербера в той спосіб, що донести начальству про недавній випадок. І з мотивів етичних і з мотивів доцільності. Але Андрій запротестував. Суть бо не в цім цербері, адже він міг бути такою гарною людиною. Суть в іншому, і те «інше» є причиною, що кого б не призначили на місце того цербера, він все буде таким самим хамом. Там не може бути чемних і гарних людей, де неподільно панує жах і проклята «вербовка».

На додаток до всіх бід і нещасть, до камери 49 – ї вкинулася ще одна халепа.

Як не пильнували в’язні за гігієною, як не дбали вони за свою шкіру, миючись по тричі на день, все – таки їх напали якісь паскудні чиряки. То й не чиряки були, то якісь химерні болячки. Вони почали з’являтися на кожному в’язневі по одному, по два, по три, по чотири, нагадуючи чиряки з гнійним стрижнем посередині. Вони не боліли, лише погано заживали, ятрились, і число їх з кожним днем прогресивно збільшувалося, доходячи вже на деяких особах до десяти, до п’ятнадцяти. А потім число їх почало доходити до п’ятдесяти, а то й до ста штук на деяких. Рекорд же встановив охотінспектор Іванов — на ньому число болячок за короткий час почало доходити до 200 — до двохсот!! — штук. Камера мала жалюгідний вигляд — всі її тридцять мешканців нагадували прокажених, що гнили живцем. І на диво — Андрій був винятком, він не мав жодної болячки на собі, шкіра його була чиста, не пошкоджена. З цього всі зробили висновок, що ці болячки не заразні і що вони не від інфекції, а від розладу обміну речовин в організмі. Андрій найсвіжіший і тому стійкий. Почалась боротьба з лихом… Гай – гай, це страшенно відносне поняття «почалася боротьба». Почалися… власне, заяви з цього приводу черговим, але безрезультатно. Очевидно, вся тюремна адміністрація вважала це в порядку речей, як реальне здійснення обіцянок слідчих «погноїти живцем», і не мала наміру втручатися.