Иван Багряный - Сад Гетсиманський

Сергєєв — це було суцільне презирство.

Андрій — суцільна ігнорація.

Так вони просиджували цілі ночі, ділячи тишу на шматочки отим монотонним — «Ну?»

Часом цей порядок порушувався.

… Ось Андрій, занепокоєний тим, що його щось кусає за палець ноги, дивиться вниз на свої черевики й бачить, як з – за ранта виповзає блощиця (а їх досить і поза рантами і всередині черевиків!)— вилазить і повзе по блискучій, навощеній підлозі. Андрій цікаво спостерігає її, не рухаючись. Блощиця повзе далі, далі, в напрямку до слідчого. Андрій мляво думає — «Утіче!.. ще півметра і вона утіче, він вже її не дістане». Тоді підводить очі на презирливе, нахилене над столом обличчя слідчого:

—Слідчий!..

— Ну?

— Дозвольте слово мовити.

— Ага, унадумав? Ну, говори, — відгукнувся Сергєєв жваво.

— Дозвольте блощицю вбити.

— Де?! — скидається слідчий.

— Ось… Повзе по підлозі… до столу… З черевика вилізла…

— Що ж ти, гад, наніс блощиць, щоб твого слідчого зжерли?!. Бий!..

Лусь. Андрій дістає блощицю ногою й придушує, а очима дивиться на слідчого.

Коли б слідчий знав, що він при тому думає!

Знову заходить тиша.

По якомусь часі Андрій помічає, що друга блощиця повзе по стіні за його спиною. Вона вилізла десь з – за обцаса, вихопилася на стіну й от повзе.

— Слідчий, — говорить Андрій, зітхнувши мляво.

— Ну що там?

— Дозвольте ще слово мовити.

— Ну, давай, говори. — На цей раз Сергєєв утримується від радості й говорить понуро, не підводячи очей від паперів. — Говори.

— Дозвольте ще блощицю вбити.

— Чорррт… Де?

— Ось повзе по стіні.

— Гм… —Сергєєв якусь мить мовчить, а тоді цідить крізь зуби: — Не тронь!.. Ето соціалістіческая собственность!..

«Ні, таки, він напевно розколов цього Сергєєва тієї ночі, — думає Андрій, — і, здається, фундаментальне».

Суха вершинка стоїть нерухомо, змучено над ліловими сильветами дахів. Вітру немає— штиль. Понуре небо догоряє, як купа жару, вкриваючись сірим попелом, попелом ночі. Безсилий вітер заліг десь за мурами — він же може нічого вдіяти з тією упертою карлючкою… Нічого не може вдіяти. Бо їй ще не вибила остання година, призначена вищою силою, тією силою, що стоїть понад вітрами, понад мурами, понад опаловим небом, понад злобою, понад усім… І скорбна карлючка стоїть тріумфально над тим усім на опаловому тлі неба, — скалічена, обчухрана, самотня, але… стоїть! Позбавлена всього, уже всього, але — стоїть! Як сама гордість.

Коли Андрія вели коридором сьогодні, в тім коридорі стовбичила група молодих людей в уніформах, вони були всі п’яні, збудоражені, розхристані, а серед них був той сержант з рідного міста, що сказав тоді — «Я вам не заздрю!» Впізнавши Андрія, що проходив мимо помалу, з закладеними за спину руками «по формі», сержант стрепенувся, підніс вгору свого волосатого п’ястука і п’яним голосом вигукнув на весь коридор:

— А – а!.. Слава пролетарським авіаторам!!.

Очевидно, про нього вже існує легенда. Легенда в цих мурах.

Тепер Андрій думав про сержанта, дивився на суху карлючку на опаловому тлі неба, пригадував сержантове обличчя й сірі коні в яблуках, холодний ранок і свої думи біля запряженої лінійки про качині перелети… І сонату Бетховена… І Катеринине збентежене обличчя… Він згадав те, що в цім хаосі пригасло… Серце бралося безвідчитною тривогою:

— Чого цей сержант тут?

Згодом вияснилося, чого цей сержант тут. Опівночі до кімнати зайшов Сафигін. Начальник Н – ського райвідділу — Сафигін! Гість з Андрієвого рідного міста. Він зайшов з портфелем, без кашкета, з чого було ясно, що він давно тут і прийшов сюди з іншої кімнати.

Андрій аж стрепенувся…

Сафигін привітався з Сергєєвим кивком голови, як добрий приятель, і зупинився перед Андрієм, дивився на нього діловито, немов хазяїн. Був сердитий, нахмурений, збудоражений чимось.

От би взяти й розпитати в нього, що там робиться вдома!.. Але Сафигін не сказав ні слова привіту, і Андрій зрозумів, що цей товстюх, цей такий тонкий знавець природи, цей аматор полювання на Андрієвих сагах, зовсім не для того сюди приїхав. Ван приїхав, либонь, давати з ним раду, викликаний спеціально. Адже ж Андрій належить до його району до його, либонь, плану «заготівель ворогів» і на Сафигінові лежить велика доля відповідальності за те, як ця частина цього плану поводиться, який дає виробничий ефект.

Ефект поганий, про це Сафигін знає й через те він такий нахмурений. О, це зовсім не той лінькуватий і великодушний співбесідник, що так розважав був Андрія, відібравши його вад некурящих блощиць. Це стояв чекіст в повному розумінні цього слова. В дебелих чоботях, обперезаний ремінням, черствий і зловісний. На червоному, одутлому обличчі нічого не було з того, що Андрій бачив першої ночі, лише було написане суцільне презирство і офіційність. Обличчя червоне, але вираз його холодний. Він стояві помахував портфелем.