Іван Франко - Гріє сонечко!

Гріє сонечко!

Усміхається

Небо яснеє,

Дзвонить пісеньку

Жайвороночок,

Затонувши десь

В бездні-глубині

Кришталевого

Океану…

Встань,

Встань, орачу! Вже

Прогули вітри,

Проскрипів мороз,

Вже пройшла зима!

Любо дихає

Воздух леготом63;

Мов у дівчини,

Що з сну будиться,

В груди радісно

Б'єсь здоровая

Молодая кров,

Так і грудь землі

Диха-двигаєсь

Силов дивною,

Оживущою.

Встань, орачу, встань!

Сій в щасливий час

Золоте зерно!

З трепетом любві

Мати щирая

Обійме його,

Кров'ю теплою

Накормить його,

Обережливо

Виростить його.

Гей, брати!

В кого Серце чистеє,

Руки сильнії,

Думка чесная, -

Прокидайтеся!

Встаньте, слухайте

Всемогучого

Поклику весни!

Сійте в головах

Думи вольнії,

В серцях жадобу

Братолюбія,

В грудях сміливість

До великого

Бою за добро,

Щастя й волю всіх!

Сійте! На пухку,

На живу ріллю

Впадуть сімена

Думки вашої!

Я бачив дивний сон. Немов передо мною

Безмірна, та пуста, і дика площина,

І я, прикований ланцем66 залізним, стою

Під височенною гранітною скалою,

А далі тисячі таких самих, як я.

У кожного чоло життя і жаль порили,

І в оці кожного горить любові жар,

І руки в кожного ланці, мов гадь, обвили,

І плечі кожного додолу ся схилили,

Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.

У кожного в руках тяжкий залізний молот,

І голос сильний нам згори, як грім, гримить:

«Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод

Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,

Бо вам призначено скалу сесю розбить».

І всі ми, як один, підняли вгору руки,

І тисяч молотів о камінь загуло,

І в тисячні боки розприскалися штуки

Та відривки скали; ми з силою розпуки

Раз по раз гримали о кам'яне чоло.

Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,

Так наші молоти гриміли раз у раз;

І п'ядь за п'ядею ми місця здобували;

Хоч не одного там калічили ті скали,

Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.

І кожний з нас те знав, що слави нам не буде,

Ні пам'яті в людей за сей кривавий труд,

Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,

Як ми проб'єм її та вирівняєм всюди,

Як наші кості тут під нею зогниють;

Та слави людської зовсім ми не бажали,

Бо не герої ми і не богатирі.

Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли

На себе пута. Ми рабами волі стали;

На шляху поступу ми лиш каменярі.

І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,

Який ми кинули для праці, поту й пут,

За нами сльози ллють мами, жінки і діти,

Що други й недруги, гнівнії та сердиті,

І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,

І серце рвалося, і груди жаль стискав;

Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,

Ані прокляття нас не відтягли від діла,

І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті

Святою думкою, а молоти в руках.

Нехай прокляті ми і світом позабуті!

Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,

І щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Вона так гарна, сяє так

Святою, чистою красою,

І на лиці яріє знак

Любові, щирості, спокою.

Вона так гарна, а проте

Так нещаслива, стільки лиха

Знесла, що квилить лихо те

В її кождіській пісні стиха.

Її пізнавши, чи ж я міг

Не полюбить її сердечно,

Не відректися власних втіх,

Щоб їй віддатись доконечно?

А полюбивши, чи ж би міг

Я Божую її подобу

Згубити з серця, мимо всіх64

Терпінь і горя аж до гробу?

І чи ж перечить ця любов

Тій другій а65 святій любові

До всіх, що ллють свій піт і кров,

До всіх, котрих гнітуть окови?

Ні, хто не любить всіх братів,

Як сонце Боже, всіх зарівно,

Той щиро полюбить не вмів

Тебе, коханая Вкраїно!