Іван Франко - Малий Мирон

I довго так стояв малий Мирон, то схиляючись, то повертаючись над бродом, але лiзти в воду все якось не смiв. Усе здавалося йому, що ось-ось серед плиткого камiнчастого броду земля розскочиться, i зiне бездонна блакитна глибiнь пiд рiчкою, мiж високими берегами, i полетить вiн у ту глибiнь далеко-далеко, щезне в нiй, мов трiсочка, кинена в глибоку, темну криницю. I хто знає, як довго був би вiн стояв над бродом, якби не був надiйшов сусiд Мартин, що з вилами й граблями квапився до сiна.

- А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш додому?

- Та я хочу йти, але боюся.

- Чого?

- Та от, адiть! - I вiн показав бездонну синяву в водi.

Мартин не порозумiв.

- Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.

- Плитко? - спитав недовiрливо Мирон. - А от яка глибiнь!

- Глибiнь? Ади, що не глибiнь, - сказав Мартин i, як був у ходаках* (* Ходаки - постоли, м'яке селянське взуття iз шкiри.), так i перейшов через брiд, мало й замочивши їх. Той перехiд Мартина осмiлив i Мирона, i вiн перейшов через воду i побiг горi огородом додому.

- Який се дурний хлопець! П'ять лiт має, а ще броду боїться, - пробовкнув сусiд i пiшов до сiна.

А коли лiтом усi старшi з хати пiдуть у поле, Мирон лишається сам, але не в хатi. В хатi вiн боїться. Боїться "дiдiв у кутах", тобто тiней, боїться череватого комина, чорного внутрi вiд сажi, боїться грубої дерев'яної клюки, вбитої в вiконце, що в повалi* (* Повала - стеля.) для пропускання диму вiд скiпок, якими свiтять зимою. Мирон лишається надворi. Там вiн може собi гуляти, рвати зiллячко i розщипувати на кусники, будувати хатки з трiсок i патичкiв, що на дровiтнi, або й так собi лежати на приспi,та грiтися на сонцi, та слухати цвiркоту горобцiв на яблуньках, та глядiти на синє небо. Любо йому, i на дитиняче чоло знов немов хмарка набiгає - се думка надходить.

- А чим то воно чоловiк усе видить? I небо, i зiлля, i тата з мамою? - таке питання насувається йому нi звiдси, нi звiдти. - Або чим чує? Он каня* (* Каня - шулiка.) кевкає, кури кудкудачуть… Що то таке, що я тото чую?

Йому здається, що все те чоловiк дiє ротом, i видить, i слухає. Рознiмає рот: так i є, видно все, чути все…

- А може, нi! Може, очима?

Зажмурює очi. Ов, не видно нiчого. Рознiмає: видно й чути. Зажмурює знов - не видно, але чути.

- Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути? - Знов рознiмає i затуляє рот - чути! Далi очi - все чути. Аж ось прийшла думка - заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути нi кудкудакання курей, нi кевкання канi. Вiднiмає пальцi - чути кудкудакання, а шуму нема. Другий раз - те саме.

"Що се таке? - мiркує сам собi Мирон. - Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудакання, а пальцями чую шум! Аякже, аякже".

Пробує раз i другий - так, зовсiм так!

А коли поприходили женцi на полуднє, вiн, пiдскакуючи, бiжить до батька.

- Татуню, татуню! Я щось знаю!

- Та що таке, моя дитино?

- Я знаю, що чоловiк очима видить. По батьковiм лицi перебiг усмiх.

- А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.

- Як, як?

- Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тiльки шум.

Батько зареготався, а мати, остро позирнувши на Мирона, сказала, намахуючи йому ложкою:

- Iди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далi женився, а такi дурницi говорить? Чому ти нiколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопатi вивiз?.. Таже чоловiк усе чує вухами! - i шум, i кудкудакання.

- А чому ж не чує разом! Тiльки як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? - запитав малий. - От потрiбуйте самi! - I вiн справдi для перекони заткав свої вуха пальцями.

Мати проворкотiла ще щось, але вiдповiдi на те питання не знайшла.

А вже найбiльша була бiда Мироновi з тим мисленням! Не вмiв мислити, та й годi. Що тiльки, бувало, скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто-будь другий каже йому:

- Та чому ти, тумане вiсiмнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!

I що вже бiдний Мирон не намучився, щоб вимислити, а потiм сказати щось розумного, - нi, не можна, та й годi. Бiдний Мирон прийшов до того переконання, що вiн не вмiє мислити!

Ото раз сидить уся родина при обiдi довкола великого стiльця насеред хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всi їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разiв зо два, а далi задивився на те, що так тихо стало в хатi, нiхто й слова не скаже. Нi вiдси нi вiдти здається йому, що власне тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всi будуть смiятися, ще й мама насварять. Що би тут сказати? I малий Мирон зачинає мислити.