Іван Франко: Олівець

"А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!"

Але тепер, по що я тепер розгнiвався на Степана? Та нi, я чув добре, що я зовсiм навiть не розгнiвався на нього! Навпаки, його жалiбний, сумний погляд болiв менi якось, вертiв у моїй дитинячiй грудi. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, i забув про олiвець. Аж коли вражiння остигли i проминули i перед собою побачив я торбу, в котрiй мої нерви немов чули здалека дотик олiвця, тодi знов моя фантазiя вернула назад до того предмета i за хвилю про Степана i його сумний погляд я забув зовсiм.

Знов увiйшов професор, почалася година наукова i поволi проминула; про олiвець нiхто нi пари з уст.

Третя година мали бути рахунки. Тота висока i страшна наука вiдбувалася таким способом, що професор викликував одного до таблицi, казав йому там писати крейдою цифри, а всi iншi хлопцi мусили тi самi цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут, то там до зошитiв, чи всi пишуть i чи так пишуть, як належиться.

Перед рахунковою годиною почув я в остатнiй лавцi, де сидiв Степан, якийсь гамiр, якiсь тривожнi, уриванi питання i вiдповiдi, але за загальним гамором не мiг розiбрати, що се таке. Та все-таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокiй заворушився в менi. Я подумав собi: не буду тепер виймати олiвця, буду писати, як звичайно, пером, хоть i як воно менi обридло.

Ось i професор увiйшов. Вiдiтхнувши хвилину при столi, вiн устав i викликав мене до таблицi. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо взагалi писання чи то цифер, чи то букв було для мене твердим горiхом: усякi знаки з-пiд моїх рук виходили кривi, гачкуватi, розлiзлi, так що звичайно подобали на старий плiт, у якiм кожний кiл стримить у iнший бiк, а хворостини пiвперечнi стримлять самi по собi, не можучи здибатися з колами. Але що було робити:

викликав професор, треба йти. Я став коло таблицi i взяв у праву руку шмату, а в лiву крейду.

- 35! - крикнув професор i озирнувся на мене. - Ах ти, тумане, а ти як крейду держиш? Лiвкутом будеш писати, га?

Я перемiнив нещасливi знаряди премудростi в обох руках, вiдтак пiдвiв праву, як мiг, догори i ледве дiстав до половини таблицi. Завдання писати на таблицi цифру 35 було дуже трудне, бо приходилося писати самi "скрутнi" цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах у писаннi цифр, я довго думав, як би то воно написати оту прокляту трiйку, щоб її зладити таку кругленьку i з таким зубчиком на серединi? Запитати не було кого, от я й надумав писати її з середини вiд зубчика, потягнути вiдси насамперед горiшнiй, а вiдтак долiшнiй каблучок* (* Каблучок - кружечок.). Так я й навчився писати дома, так само взявся й тепер дрижачою рукою мазгуляти на таблицi. А тут iще, як на нещастя, рука дриголить, сила, якої й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть i як мучуся, тиснучи крейду до таблицi, то проклятущi штрихи все виходять такi худi та тонкi, що ледве їх видно. З тяжкою бiдою я намалював трiйку.

- А що, вже? - кричить професор i обертається до мене.

- Ще… ще нi, - вiдповiдаю я i, обливаючись холодним потом, берусь писати 5, розумiється, знов за власним методом, себто, починаючи здолини.

- Що, що, що? - скрикнув професор i прибiг ближче до мене. - Як ти пишеш, як?

Я мовчав. Дрижача рука дотягла штриха на таблицi. П'ятка подобала радше* (* Радше

- кружечок. швидше.) на Г, нiж на круглочереве, гребнясте 5.

- Ах ти, поросяча почеревино (звичайний титул, яким професор iменував школярiв), то ти не знаєш, як пишеться 5?

I, не ждучи вiдповiдi на се питання, професор одною рукою вхопив зi столика широку лiнiйку, а другою мою руку, з якої вилетiла крейда, i голосний ляск залунав по класi. Долоня моя налилася кров'ю i стала якась нiби грубiла, а попiд шкiрою немов мурашки забiгали. Я, змалу твердий на бiль, не заплакав, тiльки скривився.

- То не знаєш, як писати 5? Не видiв, як я писав? А диви, як пишеться 5, - от так! - i пан професор хопив крейду i з розмахом написав насамперед на таблицi величезну п'ятку, а вiдтак на моїм лицi таку ж саму (може, не таку правильну й виразну) величезну п'ятку.

- Пиши далi, - крикнув до мене, - 48! Я взяв крейду i почав писати. Професор дивився ще хвилю. Четвiрка вдоволила його, i вiн пiшов знов мiж лавки.

- Чому не пишете? - крикнув вiн грiзно до хлопцiв, котрi напiв з усмiхом, а напiв з ляком дивилися на те, що дiялося при таблицi. На крик професора всi голови нахилилися додолу, мов жито вiд вiтру похиляє додолу пристигаюче важке колосся.

- А ти, старосто, як написав З? - питає професор одного.

Замiсть вiдповiдi, замiсть пояснення - ляск ленiєю по лапi.

- А то що зверху, над 5?- питає другого.