Іван Франко - ПОЕЗІІ, ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРОК

І тебе я, мій цвіте рожевий,

Як лиш міг, як умів, покохав!

Я й забув, що вже квіти пов'яли

І ні з чого віночка плести,

Що вони й не мені розцвітали, -

Я забув, і тяжкую нести

Доведесь мені кару за теє!

Я забув, моя біла лілеє,

Що моєю не можеш назватися ти, -

Я забувся, прости!

Написано д[ня] 10 падолиста 1883 р.

Ей, не люби мене, дівчино!

Як хочеш любощів речистих,

Як хочеш розкоші й огнистих

Присяг, заклять і зітхань много,

Щоб нерви мліли, дух спирало,

Кров билась бурно, безупинно

І серце в груді завмирало, -

Коли бажаєш всього того,

То не люби мене, дівчино!

Ей, не люби мене, дівчино,

Як хочеш жити в супокою,

Плідне мов древо над рікою,

Діток коханих годувати,

Синів давати в школу, в люде,

Дочкам готовить нишком віно,

На власну путь благословляти, -

Зо мною, хто зна, чи те буде,

Тож не люби мене, дівчино!

Бо я борець, моя рибчино!

Бо я робітник твердорукий,

Мене труди ждуть, бої й муки,

Мене ждуть бурі громовії,

Що, може, й розіб'ють судно те,

В котрім ми попливем, дитино!

Як зможеш ти тягти весло те

І не злякають бурі тії,

Тоді люби мене, дівчино!

Написано 10 падолиста 1883 р., досі не друковано.

Квітко осінняя,

Квітко бліда!

Вже пора змінная,

Сльоти, біда,

Ранки з морозами,

Млистії дні, -

Вмитая сльозами

Зв'янеш на пні.

Ох, не розвивши ще

Сил весь засіб

І не нажившись ще,

Ляжеш у гріб.

Квітко осінняя,

Що се тобі,

Що не розвилась ти

В раншій добі?

Чи доля лютая,

Мачуха, знай,

Не привела тебе

В легітний май?

Чи з милосердя

Далась ти на глум,

Щоб потішати наш

Осінній сум?

Написано д[ня] 11 падолиста 1883, досі не друковано.

Квітко осінняя,

Бита сльотою, -

Чом так тяжкий мені

Жаль за тобою?

Стрівши мельком тебе

На своїй пути,

Чом же не можу я

Тебе забути?

Чом в самоті мені,

В хвилях задуми,

Чуються ті грізні

Бурі та шуми,

Плеще холодний дощ,

Вітри ревуть,

Що тебе до землі

Топчуть і гнуть?

Чом у самітньому

Важкому сні

Бачиться твій сумний

Образ мені?

І те лице бліде,

Зблідле від горя,

Й око глибоке те,

Мов бездна моря;

Руки дитячії

З труду обвисли

І на чолі блідім

Ясний знак мисли;

Ніжні уста, любих

Слів джерело,

Шо з них нарікання

Ще не плило?

Світла і чистая,

З нічної темені

Чом так жалібно ти

Глядиш в лице мені?

Чом твоє тихеє,

Добреє око

Так проника мені

В душу глибоко?

І пробира мене

Трепет таємний,

Але втиша мене

Голос неземний:

"Ні, друже, ні, не нам

Снить про жизнь любу,

Буря осіння нам

Гра - не до шлюбу.

Рада б життя прожить,

Друже, при тобі,

Та вже зима біжить,

Що, може, нас зложить

В спільному гробі".

Написано д[ня] 14 падолиста 1883 р., досі не друковано.

(Уривок політичної байки)

Надоїло самовладно Львові панувати

Довелося volens nolens1 конституц'ю дати.

Радість у звірячім царстві. "От тепер нам гарно!

Бо хоч будуть брати й драти, то парламентарно".

От розписано вибори. Ну, се кождий знає,

Як то при таких виборах у звірів буває.

Вівці, що найбільшу в краю представляли масу,

Вибрали Вовків послами, що прибігли "з лясу".

А лиш трьох зі свого роду. Посумніли Вівці:

"От, бач, штука! Конституц'я із Вовками в спілці!"

От зійшлись посли звірячі на сеймове віче, -

Лис Микита був маршалком, Носоріг був віце,

А від Льва Медвідь Заліський мав верховну владу.

Лис Микита, вклонившися, отворив нараду:

"Чесне собраніє!

Дуже я рад,

Що де не гляну я, -

Згода та лад.

Мов на прагнущії

Діти краси

Впали цілющії

Краплі роси,

Так і в суспільності

В нашій землі

Сімена спільності

Й згоди зійшли.

Вороги знатнії

Предовгий час

Сіяли братнії

Розлади в нас,

Визивали розличнії

Мари грізні,

Систематичнії

Плели брехні,

Щоб молодечую

Згоду зірвать,

Масу овечую

Підбунтувать,

Щоб плем'я вовчеє

Слабло само,

Всіх в якнайдовшеє

Впрягти ярмо.

Та міць господняя

Розбила їх,

Підлість б[ез]одняя

Сповзла, мов сніг.

В щирім довірії

Вівці к братам

В обійми сірії

Верглись Вовкам.

Раді традиції

Давні держать,

В вовчій опіці і

Жить, і вмирать.

Раді повинності

Давні нести

Без супротивності