Іван Франко - ПОЕЗІІ, ЩО НЕ ВВІЙШЛИ ДО ЗБІРОК

О ні! Не самі сльози і зітхання

Тобі судились! Вірю в силу духа

І в день воскресний твойого повстання…

О, якби хвилю вдать, що слова слуха,

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха!

О, якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну!

Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,

Роздертим сумнівами, битим стидом, -

Не нам тебе провадити до бою!

Та прийде час, і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі,

Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,

Покотиш Чорним морем гомін волі

І глянеш, як хазяїн домовитий,

По своїй хаті і по своїм полі.

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,

Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

[1905]

Чому не смієшся ніколи?

Чи в твойому серці зима,

І горе зморозило душу,

Що сміху у горлі нема?

Чому не смієшся ніколи?

Чи, може, лежить який гріх

Великий на твоїм сумлінні

І здавлює радісний сміх?

Лежить якийсь смуток таємний

На твоїм чудовім чолі,

І усміх твій - наче під осінь

Всміхається сонце у млі.

Отсей маленький інструмент,

Холодний та блискучий…

Один кивок… один момент…

І крові ключ кипучий…

Легенький крик… безсильний шепт,

А там - поклін покірний, -

Отcе весь лік, отсе рецепт

На весь мій. біль безмірний.

В отсей маленький інструмент

Кладу маленьку кулю

І замість любки на момент

Його до серця тулю.

Один кивок… легенький гук,

Неначе свічка здута,

І він з моїх упаде рук,

І з мене спадуть пута.

Один момент - хіба ж се гріх?

І пощо так страждати?

Марний комар, пустий горіх,

Та й пощо заважати?

Ядро завмерло - геть марну,

Порожнюю лушпину!

Один кивок! За мить одну

Навіки я спочину.

Монолог атеїста

Нема, нема вже господа на небі!

Немає творця, ані самодержця,

Нема того, що всемогучим словом

Усе з нічого вивів! Наче тінь

Велика, залягав він світ цілий,

Тьмив мозги людські сотні тисяч літ.

Стискав серця залізними кліщами

Тривоги, шарпав душі, кров хлептав

І теплу пару різаного тіла

Хапав в неситі ніздрі! Мов опир,

На груді людськості чапів той привид

І висисав її найліпші соки.

А нині щез він! Сонце! Сонце! Світло!

Нема його! Свобода! Я, черв’як,

Я, незапримітний атом в природі,

Я вбив його, розпанахав, розвіяв!

Я стрілами думок могучих, ясних

Наскрізь прошиб його і повалив

Додолу, мов Давид той Голіафа.

Мечем знання і досвіду людського

Я голову його відсік. Моя побіда!

Його нема і не було ніколи!

Я пхнув його у те ніщо безмірне,

З котрого повороту вже немає!

Ох, кілько труду, горя і терпіння

Се діло стоїло! Якраз сьогодні

Минає двадцять літ, як я, вернувши

Із довгих подорожей по чужині,

Із довгих студій, з’їздивши Європу,

Пізнавши наймудріших, найвченіших

Людей, які жили лиш в тім часі,

Зібравши мудрість всіх віків минулих,

Що зложена в старих книжках, узявсь

За сеє діло. Двадцять літ над ним

Сидів я. Мов закоханий коханці,

Йому я віддавав найкращі хвилі

Життя, всі пориви душі, моменти,

Коли з джерел таємних в нашім серці

Підноситься чуття могучий прилив,

А в мозгу дум широких і блискучих

Цілі рої снуються. Все те я

У розумовій кузні невтомимо

Варив і перековував, острив

І шліфував, і кров’ю серця свого,

Слізьми гіркими гартував, і тут,

В сю книгу, все складав, у сю велику

Зброївню духу людського. Вона

Мій скарб єдиний і моя заслуга,

Моя Америка, що я відкрив,

Завоював і закріпив навіки

Для всеї людськості. Яка дрібна,

Нужденна і кровава та нова

Земля іспанська супроти моєї!

Чим ті великі скарби Монтесуми

І золоті комори перуанські

Супроти тих перел неоціненних,

Супроти того світла і свободи,

Що зложені так щедро в моїй книзі!

Ті скарби зслизли, наче дим, лиш крові

Потоки полилися задля них,

І горе безконечним ланцюгом

За ними тягнеться; мій скарб дає

Всім волю та нове життя. Сей світ,

Де досі ми жили мов гості, наче

Убогі сироти, що батько з дому

Прогнав в чужину, - світ отсей віднині

Робиться наш, і ми його панами!

Не поза ним, в нім наша вітчина!

Не поза ним, а в ньому вічні ми.

Не поза ним, а в ньому треба нам

Устроювать собі життя і щастя.