Капельмейстерша анітрішки не вважала на те, що ганяла батюшині коні і наймит гаяв час саме в косовицю, саме в робочий гарячий час, а то потім згодом і в жнива. Вона на це не звертала вваги.
- Ой не виживу я далі на селі! - лепетала капельмейстерша та все сьорбала похапцем пиво з кухлика; її мучила смага од пороху й спеки так, що в неї і в роті, і в пельці посохло.
- Одже ж і висидите, муситимете сидіть аж до кінця вакацій, бо ваш чоловік не згодиться їхать в той столичний сморід саме в спеку, - обізвавсь Николаідос. - Ваша столиця влітку - пхе! Пхе! і велике пхе!
- Ой ви - азіати! Ви тільки й знаєте, що столичний сморід, а інших столичних припадок та догод ви й не тямите, і ніколи не втямите, бо і втямку за їх не маєте, - сказала роздратована капельмейстерша.
Вона не дуже любила Николаідоса за його грубу щирість, нехтувала його й навіть при нагоді глузувала з його. Та й загалом їй не припадали до вподоби усякі східні азіати, армяни, турки та й греки.
В одчинених дверях з'явивсь Флегонт Петрович, поставний та спанілий, ніби викоханий на майському сільському повітрі. Капельмейстерші він дуже подобавсь ще тоді, як вона співала в опері. Вона любила отилих, випещених панів, що скидались на випещених аристократів або столичних купців. Літошевський залицявся до неї, як ще була вона на сцені. Флегонт Петрович в ролі Мефістофеля наводив навіть ніби чари на капельмейстершу.
- От і Флегонт Петрович! Яка приємна несподіванка! - аж крикнула Чернявська.
Вона схопилась з стільця й якось по-театралыюму, ніби вона була на сцені, з кухликом у руці побігла йому назустріч, піднявши одну руку вгору. Серед гарної обстави, між двома лиснючими дзеркалами, на лиснючім паркеті, ввесь ніби засипаний сяєвом сонця Флегонт Петрович, білий, рум'яний, спанілий, і справді скинувсь на будлі-якого випещеного дідича або столичного гладкого пана. Чернявська, як бувша артистка, любила артистів, і завсігди і в столиці вона любила їх товариство й ніби родалась з ними завсігди скрізь, де доводилось зустрічаться з ними.
- Слава тобі господи! Таки сподобилась за три тижні побачить людське лице! - лепетала капельмейстерша, вітаючись з Флегонтом Петровичем.
- А хіба ж на селі в вас чума? Чи вимерли усі людські лиця, чи що? - спитав всмішки артист.
- Хіба ж на селі людські лиця? Та там же самі за себе мужицькі мордяки, а в вас у містечку самі за себе жидівські пики, а не лиця! - дзигорила капельмейстерша на ході.
- А ми ж хіба не люде! - обізвавсь Николаідос.
- Які ж ви люде? Ви - азіати, а не столичні люде! - кинула йому крилате слівце капельмейстерша.
- Спасибі за комплімент! - сказав Николаідос.
- «Здоров зноси та в краще вберись!» - кинув присмішку Літошевський. - Столичні панії кусливі, як мухи в спасівку. Правда, Ніно Іванівно? Чом пак ви й досі не одвідали нас у нашій оселі?
- Бо не дуже давно приїхала на село. Поживемо - одвідаємо.
- Прошу частіше заїжджати до нас у гості. Побалакаємо за Петербург на самоті. Тільки заздалегідь вам кажу й наперед, що в нас така халупчина, що й сором вас вітати в їй, - обізвалась Літошевська. - Для вас, певно, й це буде ще одна сільська морда.
- А що? Така халупчина, як у брата мого чоловіка: як добре підскочиш, то пальцями й до стелі достанеш, - сказала з сміхом капельмейстерша.
- Ні, в нас до стелі не достанете, але об сволок то можна черкнуться, - сказав Літошевський.
- От потривайте! Я через скільки неділь приставлю до тієї мазанки такий салон, як оцей вокзальний. Тоді, Ніно Іванівно, мені не буде сором вас вітати в себе. А поки що прошу одвідать й мою, хоч халупчину, але обставлену на східний зразець, - сказала Літошевська,
- Це ви, Ніно Іванівно, мабуть, прикатали на вокзал для розваги? Чи, може, поїдемо кудись вкупі? - спитав Літошевський.
- Прикатала смачних котлетів попоїсти всмак, от що! - лепетала капельмейстерша.
- І це гаразд. А кухар тут не поганий. Правда, Ніно Іванівно? - сказав Николаідос.
- Хоч і в столиці, то не заважав би: був би на місці, - говорила капельмейстсрша.
Задзеленькав дзвоник. Загув недалеко поїзд. Усі посхоплювались з стільців. Флегонт Петрович похапцем побіг купувать білет та здавати речі на вагу. Николаідос вискочив на своє службене місце на платформу. Застугонів поїзд, неначе от-от мала трястись земля. Стугоніння все більшало й наближалось. Незабаром задвигтів грунт коло забудування. Нагло свиснула пронизувата свистілка паровика. В одчинені вікна влетів ще різкіший одгук свисту, одгукнувся луною й ляснув під стелею так здорово, що нервова капельмейстерша аж кинулась і запищала. Усі рушили на платформу. Флегонт Петрович ніс в одній руці завиніння та оповите шкуратяним паском тепле пальто, а в другій - дорожній пакунок. Почалось прощання та напутіння.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу