Іван Нечуй-Левицький - Гастролі

Софія Леонівна несамохіть замилувалась гостем, поглядаючи на його здалеки. Николаідос своєю постаттю так приставав до тієї східної обстави, а перські килими, обсипані промінням, так приставали йому до лиця, що здавалось, ніби ця уся східна блискуча обстава була вигадана й зроблена зумисне задля його. Його здорові лиснючі очі неначе вкрали частку проміння сонця, сипали блиск і ожвавлювали й освічували і без того колоритну й ніби гарячу обставу.

Софія Леонівна почутила, що ті палкі, ніби іскряні очі притягують її, неначе якісь чари. Її потягло якоюсь силою до цього мужнього жвавого патлатого чоловіка, їй заманулось сісти з ним поруч, навіть попліч, зблизька надивитись на його блискучі очі, навіть приголубиться, пригорнуться до його. Вона не втерпіла і, запаливши папіроску, сіла рядочком з ним, але нарізно й осторонь од його. Николаідос вже давненько бував у артиста в гостях.

Софія Леонівна бачила Николаідоса не вперше; але ніколи він не припадав їй так до вподоби, як в цей гарячий ранок серед гарячої, наче палючої східної обстави.

«Цей пишний Николаідос чи сяде, - неначе полум'я за собою веде. Раз зирне гострими очима, - неначе ножем різне, а вдруге гляне, - неначе обсипле ласкою. Ой коли б швидше чоловік їхав собі кудись на гастролі! Треба буде завести роман з цим пелехатим сусідом. А варто б завести. Це не великодний цукровий херувимчик, як мій Літошевський. Скільки в йому вогню! Скільки палу! В йому єсть якась інша поезія, не звичайна, а колоритна, палка, - несамохіть вертілись думки в господині. - Цей мужній грек не те, що молоденькі студенти армяни, схожі на східних анголят, з котрих візантійці, певно, малювали херувимів на образах», - згадала вона про свій передніший роман.

- Як здоров'я вашої жінки та дітей? - спитав Флегонт Петрович у гостя.

- Спасибі вам за пам'ять. Жінка все чогось хоробиться на груди та чогось кахикає. А діти мої, хвалить бога, здорові, як зелені огірочки, - одповів гість. - Вже мені, сказати по правді, трохи й остогидло, що жінка все хоробиться й усе чогось кисне.

- О, бачте, які добрі ті чоловіки! Як вони нас жалують! Як пеклюються нами! А якби ви пеклювались її здоров'ям, то послали б її кудись на теплі води, вона б і очуняла. Ви шкодуєте грошей? Еге так? - спитала Софія Леонівна.

- Нащо їй ті води? В нас на вокзалі вода така добра, як мінеральна за границею. Нехай п'є по пляшці або й по відру на день, то навіть задавняна хвороба минеться, - сказав Николаідос, очевидячки, в жарти.

- От тобі на! І в нас у криниці вода погожа, але якби так мені довелось, я б не вживала її на ліки відрами, а дременула б за границю на якісь кращі тепліші води.

- А моя жінка не в таківських, вживатиме й криничну й річану погожу воду замість заграничної.

- А як, борони боже, заслабне та й помре! - забідкалась Софія Леонівна з щирим спочуванням до недужої Николаідосової жінки.

- Як помре, то другу знайдемо. Хіба мало жінок на світі? - сказав в жарти Николаідос, засміявшись, і з-під його червоних губів блиснули рівні, неначе підрізані, білі та міцні зуби.

- Ну, та й нехтуєте ж ви жіноцтво! Неначе жінки якісь качки або гуски, котрих на світі без ліку, неначе їм ціна - по сім за цибулю! - засміялась і собі Софія Леонівна.

- Атож! Цього цвіту - по всьому світу! - додав і собі жартів Флегонт Петрович.

- Ну, не можна сказати, щоб і ваш брат був дуже вартний, щоб і вашого брата було дуже мало на світі, - обізвалась господиня.

- То й тобі, надісь, не буде жалко, як я оце майну кудись в далеч на гастролі? - сказав буцім всмішки Флегонт Петрович.

- Анітрішечки! Поїдеш, попоїздиш та й знов приїдеш, ще й грошей мені привезеш. Або лучче присилай їхчастками, то я зараз дам їм ради: заходжусь приставлять залу з боку дому, щоб не згаять часу й літа.

Наймичка майнула з самоваром проз одчинені двері й понесла самовар на ґанок.

- От і самовар закипів, Маврикію Павловичу! Прошу на ґанок, бо в покоях душно, як у лазні, - сказала хазяйка і, схопившись з софи, попростувала до дверей.

Николаідос підвівсь і собі легко й бадьористо. Високий на зріст та рівний станом, в білому сіртуці з блискучими ґудзиками, з золотими погонами на плечах, цей ще недавній офіцер мав увесь військовий хист. Він швиденько підбіг до Софії Леонівни і, зручно схилившись та цокнувши закаблуками, підставив ободом свою руку з настовбурченим ліктем. Господиня вклала в ту живу каблучку свою товстеньку та ситеньку руку, і гість повів її через прихожу на ґанок. Вона почутила, що рука в гостя була кремезна, міцна й гаряча, як присок, ніби розпечена.