Іван Нечуй-Левицький - Поміж ворогами

- А що, сину? Чи був в о. Артемія? Чи бачив Ватю? - спитався в сина батько.

- Ат! - сказав син і тільки рукою махнув. - Ватю бачив тільки в церкві. Сусана Уласівна пройшла проз мене, й не поклонилась мені, і не глянула на мене. В Горобцівці оті вороги зачадили, здається, саме повітря. В мене аж голова запаморочилась од того чаду. Зять аж сичить од злості. Феся пиндючиться, Сусана Уласівна дметься. Цур їй, тій Горобцівці! Я туди зроду-звіку більше не поїду: може, вона запагубила мою долю й мій талан навіки.

- Шкода! - сказала мати. - А Ватині тисячки стали б тобі в пригоді.

- Ой, ще й як стали б! - обізвався батько. - Землі в нас обмаль. Треба б прикупить ще трохи поля, щоб розвести більше хазяйствечко, щоб тобі після нас можна було стать справжнім дідичем властивцем. Ти ж у мене одним один син. Помремо ми, тобі ж усе добро зостанеться, а не комусь іншому.

Леонід Семенович аж зітхнув важко. Йому заманулось і тисячок, але шкода було й Ваті, бо вона в той час ще більше надила його своїми очима та бровами.

- Невже, сину, ти не напитав там, де служиш, будлі-якої грошовитої панни? - спитала мати.

- Ой мамо! напитував я й розглядав, але тепер все панни якісь «безгрішні». А котра й є грошовита, не піде за такого, як я, бо гроші люблять гроші, - одповів син, похиливши голову.

- На Горобцівку нема ніякої надії. Поїду я оце до Антосі. Там хоч ворогами не тхне. Там мені буде легше дихати. Та вона й не без грошей таки, - сказав син перегодя.

- Їдь, сину, і до Антосі. Її батько чоловік грошовитий, - сказав батько.

І син почав вчащать до веселої Антосі і все їздив до неї в гості, доки пробував в гостях у батька.

Після служби божої о. Артемій прийшов додому й застав Сусану Уласівну та Ватю за столом коло самовара. Обидві вони пили чай і мовчали. В Ваті очі були ніби смутні й трохи заплакані. На виду розлилася блідота. Ватя сиділа засмучена; мати засмутилась і голову похилила.

- Сьогодні писарша була в церкві, та ще й з братом, - почав казать о. Артемій, сідаючи за стіл.

- Привела брата до церкви, певно, задля того, щоб подражниться з нами. Дивіться, мов! Був би ваш, та не буде, бо ми того не попустимо, - якось смутно обізвалась Сусана Уласівна.

- А бог з ним, з її братом! Не тільки світу, що в вікні, за вікном його ще більше. Тільки мені шкода, що вони тебе, Ватю, дурно тривожать, - сказав о. Артемій.

- Мене? Мені байдужісінько й за писаршу, і за її братів. За мене, тату, не клопочіться, - сказала Ватя гордо. Але по її блідому видові було знать, що для неї за це було зовсім не байдуже. Нервовий тон її голосу виявком виявляв її затаєний смуток.

Батько подивився на дочку довгим допитливим поглядом. Він догадавсь, що Ватя збентежена й сумна.

Ватя випила чай і слова не промовивши. Ласкавий, щирий погляд молодого хлопця не сходив в неї з думки. В серці знов заворушилось приємне почування: одроджувалось кохання. Ватя почувала, що її пригноблене серце знов одходить, як квітка весною. Вона аж жахнулась, бо боялась, щоб та квітка кохання знов удруге не зацвіла новим цвітом. Вона вже й так багато перепечалилась.

Через тижнів зо два Ватя поїхала в гості до Антосі. Антося розказала Ваті, що вона чула новинку од однієї своєї сусіди, а тій сусіді розказувала сама Леонідова мати, що Леонід думав сватать Ватю, навіть зумисне приїздив в Горобцівку, щоб побувать в о. Артемія та побачиться з Ватею, і тільки через ворогування писаря з о. Артемієм він не насміливсь заїхати з візитом до Ваті.

Ватя вернулась додому смутна, як осіння ніч.

Вона перестала говорить з батьком, все чогось ніби сердилась на матір, все чогось гомоніла, чеплялась до матері. ходила надута, бо вважала на їх як на притичину для свого щастя. І батько й мати запримітили таку зміну в Ваті.

- Ватю, чого ти ходиш така засмучена? Чом ти ні з ким не говориш ласкаво? Що це з тобою сталося? До всього чепляєшся, що я зроблю, що я заподію, що я скажу. Не можна до тебе й слова промовить, - промовила Сусана Уласівна до дочки.

- Ат! дайте мені, мамо, спокій! - знехотя обзивалась Ватя і все одходила од матері, неначе втікала од неї.

Згодом до Сусани Уласівни дійшла чутка про те, що Леоніда Семеновича одбило од Ваті завзятуще ворогування писаря та о. Артемія. Сусана Уласівна догадалась, чого сердиться Ватя й ніби цурається батька. Мати почала змовчувать дочці: їй стало шкода дочки.

Настала осінь. Почалась негода. В старому домі о. Артемія завсігди ніби був вечір. Старий садок кидав сумний сутінок на вікна. Небо то ніби плакало тихими дрібними слізьми, то цілі дні ніби ливцем лило сльози. Дощ хлюпав в вікна, і мокрі вікна ніби хлипали од гірких сліз. Ватя ходила по просторних сумних кімнатах і страшенно нудила світом. Вона брала книжку, хотіла читати - книжка випадала з рук; сідала вона за п'яніно, і весела музика ніби дратувала її, а жалібні мелодії допроваджували до сліз.