Iван Нечуй-Левицький - Шевченкова могила

Мiж пiрамiдальною горою та Шевченковою глибока узька долинка, а в тiй долинцi йде узенька уличка з хатами по обидва боки. Цей присiлочок зветься Монастирок. Кажуть, тут колись був монастир. Сама Шевченкова гора колись звалась Чернечою горою. В хатах живуть гончарi. Пiд хатами на призьбах, на полицях стоять довгi ряди не випалених горшкiв. Ми пiшли уличкою, перейшли через один город, перескочили ледве примiтну течiю i прямо полiзли на Шевченкову гору. Гора така крута, що на неї трудно було йти просто. Приходилось хапатись руками за молодi березки, котрими засiявся доволi густо цей бiк гори. Поки ми вийшли на гору, в мене дрижали колiна. Ми вийшли на гору i пiшли до могили мiж рiдкими низенькими, об'їденими товаром кущами та рiдко розкиданими грушами. Верх гори рiвний, навiть плисковатий. Я шукав очима Шевченкової могили i вглядiв її зараз: через обгризенi кущi та рiдко розкиданi грушi, серед нагiрної невеличкої рiвнини, зачорнiв високий дерев'яний хрест, поставлений на довгiй, з чотирма углами могилi, складенiй з камiння двома терасами i присипанiй зверху землею. Ми вийшли з кущiв та груш: Шевченкова могила стояла серед чистої не зарослої рiвнини. Два шари камiння, кожний на аршин вгору, жовтiли на ясному сонцi.

Поверх їх чорнiла насипана земля, поросла травою та дрiбненьким зiллям. Хрест стояв високо i чорнiв, як намальований, проти синього неба. Од заходу сонця на двох углах могили, на одному углi спiднього шару i проти його на углi верхнього шару, камiння трохи пообвалювалось: тудою, видно, лазять на верх могили до хреста. Пiд хрестом земля дуже втоптана. На хрестi, скiльки можна досягти руками, повирiзуванi прiзвища туристiв, побувавших на могилi. Але негода й неублаганний час постирали тi надписи, як i саму бiлу фарбу з хреста. Ми стали в головах Шевченка, i самi нашi голови схилились… Близина останкiв великого чоловiка має великий, невимовний вплив на людське серце. Великi люди говорять до живих через землю з домовини. Близина останкiв великого чоловiка та ще притому дуже безталанного, щирого, правдивого сина безталанної України робить такий тяжкий напечаток на душi, що сльози самi виступають на очах… Не тиха задуманiсть, не поетична мрiя про iсторичну минувшiсть, про давнину повiває своїм крилом над могилою Шевченка; нi! Щось важке лягає на серце i душить його, як те камiння, що лежить на його могилi. А на високих горах, над Днiпром грав ранок, сяло пишне золоте сонце. Зеленi гори, вкритi лiсом, як дивнi зеленi завiси, обгортали кругом Шевченкову могилу. Була торжествена тиша. Кругом на всi боки малювались дивнi картини природи. I все те не тiшило серця, не розбивало туги. Туга розлилася над цим дивним краєм, як невидима рiчка горя… А картини природи кругом дивнi! Видно, що це мiсце вибрав для себе великий естетик, великий поет!

На пiвнiч i на схiд сонця стелиться широка-широка зелена рiвнина, по котрiй тече Днiпро, грацiозно вигинається широкими дугами. Коло самого Канева Днiпро протiкає двома рукавами, якраз так, як коло Києва. Старий Днiпро ховається далеко в зелених дiбровах, новий пiдходить трохи не до самого Канева, ллється по широких сiнокосах i бiльше, нiж до половини, вкритий пiскуватими мiлинами. Коло самої Шевченкової могили обидва рукави сходяться докупи, i велика рiчка, вширш бiльше, як на верству, пишно ллється пiд самою могилою, широка, чиста i така глибока, що пароходи пристають пiд Шевченковою могилою до самого берега. Станеш на краєчку Шевченкової гори, i перед очима розстилаються дивно гарнi картини за Днiпро, вгору i вниз по Днiпру. Вгорi, просто Канева, по Днiпру бiлiють вередливi пiскуватi мiлини, неначе хто порозстилав по водi бiлi хустки, порозкидав величенькi бiлi гусячi лапи. На широкому островi мiж Старим та Новим Днiпром зеленiють сiнокоси, цiлi гаї вiльхи та верб, розкиданi кущi верболозу; а мiж зелом блищать проти сонця узенькi течiї, як маленькi рiчки, узенькi саги. Вище од Канева гори оступаються од берега амфiтеатром, як в Києвi на оболонi, i через верстов десять знов приступають до Днiпра, як вище Києва у Вишгородi. Там далеко пiд горами смужкою блищить Днiпро. А за Днiпром очi тонуть в безкраїй далечi, вкритiй лiсами. Лiси зеленiють, а далi сизiють, а ще далi чорнiють, як пооране поле, вкрите туманом. Проти самої Шевченкової гори за Днiпром берег трошки пiднiмається вгору, подекуди вкритий лiсами, подекуди озиминою та яриною; там, на рiвнинi, розкидано п'ять сiл в густих гаях та вербах. Гострi верхи дзвiниць та церков грацiозно виглядають з гущавини садiв та гаїв. Легенькi заднiпрянськi узгiр'я легко пiднiмаються на пiвдень i кiнчаються доволi високою горою над самим берегом, проти маленького зеленого острiвця. Крутий кiнець цiєї гори вкритий лiсом. Саме пiд горою, що зветься Михайловою, стоїть село Прохорiвка, а гора зветься Михайловою, вона - власнiсть українського писателя М. А. Максимовича, котрий тут доживав свiй вiк, тут i помер. Крута гора ясно виступає на синьому небi i виразно видається серед рiвної заднiпрянської береговини. Проти цiєї гори по другий бiк Днiпра вливається Рось в Днiпро в селi Пекарях. За Прохорiвською горою, вниз по Днiпру, знов стелиться рiвнина, знов синiють за Днiпром лiси, темнiють в туманi розкiшнi верби понад Днiпром i тонуть десь далеко в блискучому свiтi раннього сонця. Я довго милувався цiєю широкою просторною картиною, стоячи на крутiй Шевченковiй горi. Очi тонули в далечi вгору i вниз по Днiпру. Здавалось, нiби душа пiднiмається вгору на крилах над цим простором, пiд широким шатром синього неба. Обертаєшся назад на захiд сонця, i перед тобою знов iнша дивна картина, вже чисто гiрська. Менi здавалось, що я стою десь в Швейцарiї, на узгiр'ї Пiлатусу або Рiгi…