Іван Нечуй-Левицький - Без пуття

- Я ж тобі казав, що лучче вмерти, ніж так - не жити, а тільки животіть на світі, коли вже й за границею з'явились якісь навісні виродки.

- Це, певно, якісь страшні нові бацили, - сказала Настуся й припала йому головою до плеча, хлипаючи.

- Не плач, моє пахуче серденятко! Ми поженимось та й заїдемо десь далеко, далеко! Втечемо од усяких дурисвітів, од цих тутешніх бацил та бактерій. Нічого не вдіємо з ними!

- Не оженишся ти на мені! Не будеш ти мій, а я твоя! Тато позавчора мені казав, щоб я й у голові собі не покладала виходить за тебе заміж: казав, що ти якийсь виродок колись славної козацької сім'ї, що ти маєш прилюбність до карт та гульні, що ти декадент, п'яниця й шахрай, ні до якої праці нездатний, що ти гультяй, ледащо, що ти зовсім нестатковита людина, що з тебе затого вийде якийсь торбохват, босяк, - одно слово, що ти пропаща людина.

- Сам він шахрай та злодій, а не я! - криконув Павлусь, мов опечений, і схопився з стільця. - Це не твій тато, а кат для тебе й для мене, бо сам прилюбився до грошей, та й годі.

Він завештався, заметушився, забігав по кімнаті, неначе поранений лев. Гордовитість, зобиджене самолюбство, кривда в час любові, - все це збурило його душу до самого дна. Злість і помста заклекотіли в його серці. Хоровите самолюбство його нервової душі було збурене до самого дна. З ним трохи не стались корчі. Очі пригасли в одну мить, стали ніби риб'ячі, потім знову зайнялись і заблищали.

- Я швидше застрелю і його, і себе, і тебе, ніж він мене! - кричав Павлусь. - Так знущатись надо мною, так кепкувать з мене! О, цього не буде ніколи! Не попущу! Неварто жити на такому паскудному, поганому світі!

- Неварт! Ми вартніші луччої долі, вищого живоття, з нашим кришталевим серцем, з нашою кришталевою любов'ю!

- Пху на цей опоганений світ! Пху на твого дурного батька! Я скаженію, я незабаром здурію! Не видержу довше. Мене душать чиїсь руки, якісь обценьки, якісь кліщі за саме горло. Умрімо, серце! Умрімо зараз, таки зараз!

- Умрім, мій коханий! Тільки перестань скаженіть, перестань ґедзкаться! Павлусю, щастя моє золоте, серце моє діамантове! не галасуй, не мордуй себе! Я ладна зараз вмерти з тобою й за тобою.

- Умрімо! Умрім зараз! Смерть - це наше весілля! Це не смерть, це буде наше велике одродіння. Це буде райське раювання. Я туманію од цього щастя, од цієї ідеї. Це визволення! золота свобода од усього!

- Це раювання! - крикнула Настуся.

- Це райська Нірвана нашого Будди! Ми перейдемо в справдешній світ з цього земного нікчемного багна. Ми полинемо вдвох у небесний простір без границь, без кінця. Ми літатимемо між зорями, між купами зірок.

- Сидітимемо в повіквічному концерті. Це ж пишнота!

- Не сидітимемо, а летітимемо в ефірі, наче на прогулянні, слухатимемо світовий концерт і заразом милуватимемось усякими зірками, сонцями, усякими букетами зірок, дивовижними взорцями, сплетеними з сонців та зірок. Правда, буде гарно? - промовив Павлусь.

- Ой гарно! Це ж раювання для вуха й зору, для серця й душі.

- Вмираймо швидше! Зараз! Ой як мені заманулося вмерти! - сказала Настуся. - Бери рушницю та ходім наймемо номер у гостиниці; ти застрель мене, а я тебе, - сказала Настуся.

- Пхе! Це буде вже геть-то по-міщанській, зовсім не по-модньому! З нас сміятимуться наші знайомі в Ментоні, в Ніцці, - сказав Павлусь. - Ще й в газетах обсміють, опоганять і наглузуються якісь письмаки.

- Твоя правда. В газетах тільки й читаєш, що якийсь пришелепуватий київський швець або кравець найняв номер з якоюсь прицуцуватою швендею та й позастрелювались обоє. Мадам Трюше в Ментоні лусне од сміху, як прочитає про цей наш прозаїчний буржуазний вчинок у газетах. Лучче буде отруїтися.

- Або з мосту та в Дніпро, - сказав Павлусь. - Але, пхе! Це вже буде зовсім по-мужицькій, - «з мосту та в воду!» Це ж так приказують мужики тутечки на Україні. Умрім на вершині Монблана або Юнгфрау, або на Рігі! Там близько до неба! Тамечки ми вже будемо сливе в небі, за хмарами. Там лідники та сніг, і бацил вже нема: не наберемо їх на той світ у небо!

- Ой гарно! їдьмо туди! - мовила вона.

- Далеко, серце моє! В мене всього якийсь там десяток карбованців у кишені, бо як помер «мій банк», то в мене стало порожньо в кишенях. Трохи шкода мого «небіжчика банка», - сказав Павлусь.

- Та й у мене нема грошей. «Мій банк» дає видавцем усе, навіть кухареві. «Мій банк» - скнара. Та я продам потай од «свого банка» мамині брильянти, та й поїдемо вмирать або на Монблан, або на скляні, пахучі лідники в Гренландії, бо там нема бацил.