Іван Нечуй-Левицький - Без пуття

Була вже глупа ніч. Місто ущухло й ніби замерло. Огні в вікнах домів скрізь згасали одні за одними й згасли до останку. На вулицях заглух стукіт та гуркіт. Слуги в домі поснули. В покоях дома ніби все вимерло. А Настуся все ходила вздовж горниці й свої думи думала в замерших покоях, неначе в неосвітлених катакомбах.

«Як мені тяжко, як мені на серці важко! Кого це я жду? Здається, папи з клуба. Як його довго нема! Лягла б спати, але сон мене не бере. Щасливі слуги, що мають сон, так що й добудиться їх трудно. А я сплю вночі, як курка на сідалі: сплю - і все чую».

І Настуся підступила до рояля, одчинила віко й сіла за рояль. Вона чудово грала, бо її мама ставила штучництво багацько вище од науки й сама чудово вміла грати. Настусю вчили музики довго-довго, довше, ніж науки, та ще й по три години на день.

Вона вдарила по клавішах чудового рояля. Моцартова весела соната «Як сад весною у цвіту» розляглася по мертвих покоях і ніби стривожила мертвий спокій мертвих віковічних мумій у єгипетських катакомбах. Настусю аж злякали ті веселі та голосні акорди так, якби вони несподівано злякали ті мумії в їх віковічному спокої. Вона аж кинулась, аж іздригнулась. Напружені нерви не видержали того гуркоту струн, тієї веселості мелодій. Вона неначе з переляку вхопила віко й гуркнула ним в досади, аж струни заразом загули. Вона сиділа, все держала ногу на педалі.

І довго струни гули, доки замерли, гудучи все тихіше та тихіше до останнього тихого шелесту. Настусі стало чогось одразу страшно. Кров кинулася в голову, і наглий страх ніби розливався по жилах, доходив до серця, пішов по всьому тілі. Вона сама здивувалась, чого вона боїться і чого їй стало так страшно. І гудіння струн було їй страшне, і чорні вікна стали страшні. Але страх швидко минув, як і нагло найшов на неї. І Настуся знов підвелась і почала походжати по салоні з якоюсь тугою на серці, з одчаєм на душі. Несподівано акорди пишної сонати залунали в її душі й викликали ніби чарами якісь інші акорди в серці, приємні, солодкі. Щось солодке помаленьку вливалось у серце й взрушило душу. До неї, ніби з дзеркала, виглянули чиїсь великі, гострі й милі очі, майнули малинові уста, захищені чорними м'якими вусами. Вона впіймала, ніби в світлі одлиску од дзеркала, чийсь молодий осміх, мигнули чиїсь чорні брови, червоні уста, чиїсь ясні очі… Вона ніби заглянула в пишний рай.

«Це згадки моїх давніх симпатій, давні згадки з тих далеких теплих країв. Чи я ж любила щиро тоді ті гострі очі? Чи я ж кохала щиро ті м'які малинові уста, обтінені м'якими чорними пахучими вусами? Ні! Я тільки милувалась ними, тільки дурила й себе й їх, що люблю щиро, з щирим серцем. Я тільки колись милувалася двома студентами, неначе малими хлопчиками; я тільки в їх любила гострі карі очі, а не їх самих з тілом і душею».

І несподівано перед нею став, ніби живий, Павлусь серед зали, міцний, дужий, пишний, неначе олімпійський бог, з красою Феба, з грацією парижанина, з такою красою, якої вона й досі нігде не бачила, яку тільки або у сні, або на картинах великих майстрів штучництва можна побачити.

Вона почутила пал кохання наглий, раптовий. Солодке почування неначе вдарило її ножем у серце. Вона швидше заходила по мертвому салоні, неначе забігала, заметушилась, Їй забажалось вглядіти його, побачить зараз, таки зараз! Вона була ладна бігти до його серед ночі, щоб тільки подивитись на його, намилуваться його високим білим чолом та високими бровами. Вона вже кинулась до капелюша й хотіла надіть на голову, але схаменулася.

«Тепер ніч, ніч глупа. Де він тепер? Що з ним? Його нема дома. Тепер саме його ясний день… Він десь, певно, саме оце тільки обідає, сидить за столом серед молодого товариства, раює серед своїх супряжичів декадентства, як каже папа. Годі мені бігти туди! Не личить… ніяк не личить. Тут не Париж».

І вона швиргонула капелюш на крісло й опустила руки, довго стояла, стояла непорушне з блідим видом, з пригаслим поглядом.

- Мамо моя, рідна моя! - промовила вона, стуливши долоні перед портретом, неначе на молитві. - Я знаю, що ти бачиш мої муки з того світа; я певна, що ти спочуваєш мені й там. Покажи уявки своє спочування! Полегши мої муки! Я загину! Я вмру! Будь моїм медіумом і силою спіритизму покажи мені його зараз, зараз, зараз! Рятуй мене зараз, зараз! - шепотіла Настуся, неначе вередлива дитина.

А жага кохання росла, більшала. Серце ніби вмирало й нило. Мрії ворушились серед мертвої тиші завзятущо, настирливо, навратливо, неначе страшне русалчине лоскотання. Вона сподівалась якогось чуда, підступила, неначе медіум-спірит, до дверей і загомоніла: