Іван Нечуй-Левицький - Причепа

- І то, мавши стільки наймиття, - підхопила Зося, - щоб я піклувалась отим куховарським паскудством! Ій-богу, чудно якось діється на світі! Дає бог щастя-долю тому, хто не вміє ним навіть гаразд користуватись. Серед такої розкішної обстави, маючи такий засіб, вбиратись так просто, ходити в пекарню, баблятись в тісті, поратись, паскудити руки сажею!

- Вона й гарна, навіть дуже гарна, - казала Теодозя, - тільки краса її якась не панська. Так не пристає її постать до тих великих дзеркал, до тих високих, здоровецьких вікон. А може, тим, що вона не убрана як слід?

- Де там вона гарна! - відказала Зося. - Що то за краса лиця, що скинулось на лице сільських українських дівчат? Ті очиська чорні, ті бровища аж сині… ті рум'янці… Нема в їй нічого такого небесного, тих очей романтичних, тих золотих кіс…

Зося мала на думці свою красу, котру вважала за найвищу, красу справдешню, за котру не було навіть в світі нічого кращого.

- Коли ж то нам доведеться знов бути в Серединських? - сказала вона, легенько зітхнувши, і вийшла з Теодозею в сад на прогуляння.

Через широку долину поміж горами та горбами мріло Кам'яне. Видко було навіть частину княжого парку, а над сизим туманом понад парком ніби висіли на повітрі вершки однієї оранжереї, котра стояла на горбку.

Обидві вони, вступивши в свій садок, несамохіть якось одразу обернули очі в той бік, де стояло Кам'яне, де мрів, ніби сизий туманець, княжий сад, звідкіль виглядали легенькі готицькі вершечки оранжерей.

- Ондечки те місце! - промовила Теодозя, легенько кивнувши носом на сизу далечінь.

«Он те місце! - подумала Зося мовчки, - де люди живуть, як у бога за дверима, як у раю; он те місце, де тепер, певно, по парку похожає Ясь».

І став перед нею Ясь, мов живий, над прозорою водою, на кам'яних східцях, між кущами широколистих вазонів. А вона ніби держалась за його руку, крадькома поглядала на дивний профіль, на повні молоді уста, на чорний блискучий вус: вона ніби уявки знов бачила в воді лице горде, панське, пишне, вона ніби почувала тепло од його руки.

«І коли-то нам доведеться знов побачитись!» думала далі Зося.

Довго гуляла вона з Теодозею по своєму великому саду. Їй так не хотілось вертатись до хати, де бідність, негарна обстава, покривлені темні вікна, немальований поміст ще гірше разили її серце після розкоші в житлі Серединських. Зося через силу переждала обід у своїй хаті, і знов пішла з Теодозею до саду, і знов не зводила очей з того сизого далекого туману, пронизаного червоним промінням вечірнього сонця.

«Як там тепер гарно в саду! - думала Зося, - як там тепер тихо на тих алеях, над поточками!.. Коли б оце мені тепер постояти на тому високому місточкові, надивитись на ту шумливу воду! постояти поруч з ним, спершись на поручата, доторкуючись своїм плечем до його плеча…»

І треба було йти в хату, а Зосю тягло в ту милу сторону, де вона зачула нове щастя, де вона пережила такі милі години.

- Чи чуєш, Теодозю, як там музики грають? Теодозя насторочила замість вуха довгий ніс і прислухалась.

- А справді, неначе грають! - одказала вона, - мабуть, тепер у саду на горі гримлять оркестри.

І Зосі вчулось, що грає оркестр, вчулось, що гудуть та гучать якісь дивно гарні мотиви, то сумовиті, то дуже веселі. І здавалось їй у душі, що ті мотиви пливуть стеменно з того сизого далекого туману, де блищали проти заходу сонця шпичасті вершечки оранжереї, пливуть од вершечків садового дерева, вкупі з тихим подихом вітру.

- Мамо! - гукала до неї дочка з одчиненого вікна. - Ходіть до хати, бо вже вечеря готова. Вже й надворі поночі…

Зося увійшла в хату, де ворушились в темряві діти, наймички, Яким. І знову огорнуло її зо всіх боків буденне, щоденне життя економії в Тхорівці.

Минув тиждень, наступав і другий. Одного ранку якось серед тижня затупотів кінь на подвір'ї економськім. То прибіг верховий козак. Зося бачила його в вікно, і душа її чогось затремтіла. Коли це наймичка внесла лист. Дрижачою рукою Зося розірвала конверт. То були запросини од пана Серединського на бал. Зося поцілувала лист і прожогом кинулась до дверей, щоб оповістити таку новину Теодозі.

- Панно Теодозю! - гукала Зося, вскочивши в сіни, - Теодозю, кохана!

В сінях саме тоді наймичка годувала птицю. Перелякані кури кинулись в одчинені до світлиці двері. Теодозя, зачувши з другої кімнати через сіни голос Зосі, полетіла до світлиці.

- Теодозю! моя мила, моя кохана! - кричала Зося, кидаючись на шию до Теодозі. - Дивіться, що привіз козак!