Іван Нечуй-Левицький - Причепа

- Ні! щось мало поживи з цієї мухи. Буду я ґедзів ловити, абощо.

О, Мойсей достав з другого стола стакан, налив трохи не повний і почав дудлити.

- От і почав Хоцінський до мене вчащати; просить і до себе, дає мені гостинці, шле мені з сахарні по голові сахару, - бачу, чогось годить мені, тупцяє коло мене; а як прийде до мене в гості, в'ється коло моїх дітей, тирить їм у руки польські книжки, цвенькав до їх по-польській.

- Та наші пани, - промовив о. Мойсей, - таки догоджають батюшкам, хто вміє кільки слів цвенькнути по-польській. І я, грішний, колись ненароком так собі випадком промовив слів двоє по-польській до свого пана, - зараз на другий день прислав хуру дров! За дві слові!

- Зате ж підставляють вони стільця тому, хто не годить їм! - промовив о. Хведор. - Чи чув про благочинного з Куцого? Як його обговорював дідич Панятівський перед архієреєм, перед сторонніми людьми, перед панами за обідом, тоді, як вікарний їздив по єпархії! Де ж пак! видумав якусь історію, ніби його свиня вскочила в попів огород; піп ніби дав іїй сто різок, звелів зв'язати і одіслав соцьким у стан, вкупі з прощенням на «оную безпокойную рябу панську свиню».

О. Хведор зареготавсь, наливаючи горілки в чарку, аж горілка перелилась через край.

- І справді, чудна та Польща, - промовив о. Мойсей, - сама лежить зв'язана, скручена, ледве дише, а ще таки простягає руки, щоб щось наше загарбати собі.

- Будьмо здорові, о. Мойсей! закушуй-бо, а то на голову буде важко… От і почав ходити Хоцінський з Серединським. Чи не моститься часом він у свати до моїх дочок?

- Ой, не хапайся, о. Хведор, з сватанням! Питай людей.

- Добре тобі й говорити, коли тобі на шиї не сидить сім дочок.

- Коли б мені хоч одну дочку! Вже я й хати святив, і пшеницю сіяв на чотирьох углах дома. Пшениця посходила, значиться, місце благословенне…

- Знаєш, що зроби, о. Мойсей! Об'їдь ти, голий, серед дня, верхом на лопаті тричі кругом хати та прочитай на ході тричі «Отче наш»; тоді, певно, так перелякаєш домовиків, що не потраплять куди втікати! Ха, ха, ха!

О. Мойсей підняв голову, думав почути щось путнє, але зараз схилив її вниз, осміхнувшись.

- От ходить до мене Хоцінський та годить мені. Недавно оце прислав мені деревні на повітку та на опал три хурі хмизу.

- Чи й той пан годив тобі, що передніше був тута? - спитав о. Мойсей.

- Де там тобі! Той був з багатих, значних панів, з аристократії, та гордий, та пишний! Йому, мабуть, здавалось, що він і тепер панує на Вкраїні, як було колись за царя Гороха, як людей було трохи.

- А хіба ж і не панували вони в нас? Що хотіли, те й робили, не було їм упину, - одказав о. Мойсей.

- Як приїхав до нас той передніший старий пан, я накинув свою скуфію, надів найновішу, найпросторнішу рясу, трохи напиндючивсь та й пішов до його, - думаю: познайомлюсь і поговорю за квит на дрова, бо тоді, бач, пани давали нам дрова на топливо з свого лісу. Заповістивсь через лакея. Коли це - виходить до мене пузань у шлафроці з люлькою в зубах на довженнім цибукові; надувся, насупився, напиндючивсь і заступив мені двері до гостинної, та починає питати, чого мені треба, як того мужика, а сісти й не просить. Е - думаю, - вибач на цей раз! Не годиться ж таки мені стояти коло порога, та ще й в скуфії. «Вибачайте, кажу, пане, але ні вам, ні мені не випадає говорити навстоячки!» Взяв я поминув його, пішов в гостинну та й лагожусь сісти в найбільшому кріслі, а його прохаю сісти коло себе. Він тоді ні в сих ні в тих! Круть-верть сюди, туди! так йому погано стало. Поставали ми обидва коло фотелів та й почали вгнізджуватись. Ніяк не влізу в прокляте крісло, таке вузьке! Коли дивлюсь, і пан трохи застряг, бо і сам не влізе гаразд. Ха, ха, ха! - зареготався я, а пан і собі за мною. «Шкода, кажу, пане, й заходу! не задля нас, певно, роблена ця мебіль. Сідаймо де інде, - на софі, абощо!» Сів я та й упірнув у пружини сливе до самого долу, а пан упірнув з другого боку. Сидимо ми, тільки голови наші видно, мов десь за горбами виглядаємо! А софа трісь! лусь! трісь! та все тріщить помаленьку. Одже, од того часу і почав ласкавіше зо мною поводитись, почав навіть руку подавати.

- Випиймо, о. Мойсей, за вічну пам'ять шляхетського, польського гонору! За їх бундючність давню!

Випили й закусили.

- Е, о. Мойсей! ти, бачу, й честі не знаєш. Дивись! вже горілки тільки на дні! - промовив о. Хведор, трясучи останньою горілкою, котра шелестіла в пляшці. - Як же я теперечки добуду другого бутля? Треба хоч рачки лізти в ту хату, бо матушка почує.

О. Хведор знов, ступаючи навшпиньки, пірнув у темні двері. Але матушка, мабуть, звикла навіть через сон стерегти барильця і пляшок з горілкою, - зараз заворушилась. О. Хведор, наче архистратиг з небес, вилинув прожогом з темної хати, держачи в руках чимале барильце, в которому горілка жалібно плескалася в порожньому місці.