Іван Нечуй-Левицький - Причепа

- Чи хочеш, Якимцю, вчитись? - спитала мати сина.

- Не хочу, мамо!

- Чом же ти не хочеш?

- Бо досадно! Адже ж, мамо, наші хлопці не вчаться ні один. А навіщо ж мені загадувать вчитись!

- А до школи поїдеш?

- Нехай їй біс! Мені й так остогид той часловець та псалтир!

- Хто видав таке говорити! - мати прикрила його гарячий роток пальцями. - А ми тебе одвеземо в школу, - промовила мати потім.

- То я втоплюсь!

- А ми тебе витягнемо.

- То я заріжусь або повішусь, а в школу не піду. Добре чустрить нас дяк і в нашій школі.

- Цур дурного, навісного! Хто видав так говорити! - промовила мати.

А старий Лемішка засміявся стиха, не зводячи очей з сина. В карих очах його світилася любов до мазуна сина. Тихий вітер обвівав щасливу сім'ю, обсипав опадаючим листом рож і бузку головну дитини та одежу матері.

Невесела думка засмутила головку Якимову саме серед веселої гульні з хлопцями: то була думка про школу, за котру казала мати. Нічим так не допікали Якимцеві наймити і наймички, як ляканням тією школою.

- Тривай, Якимцю! пустуєш ти! Прийде на тебе школа! - було кричить наймичка, розсердившись на пустуна хлопця.

Ледве дитина спробувала науки, і вже вона не любила науки, ненавиділа школу. Вчіння граматки, часловця, псалтиря, вчіння тих складів, тих тма, мна, здо, тло, тих псалмів, писаних незрозумілою мовою, - кому те вчіння не далося взнаки, не одбило змалку в дитини охоти до науки! Бідний Якимів розумок надаремно силкувався знайти хоч будлі-які зрозумілі мислі та образи в тих мертвих словах і не міг постерегти нічогісінько! Чудні слова тільки розбуджували в його дитячій голові часом якісь незвичайно чудні покручі мислі… Сліпає було Яким по часловці: «Вскую шаташася язици», а йому здавалось, що по всій хаті долі шатаються та вештаються волячі та овечі поодрізувані язики, ніби ті курчата коло проса, стрибають. «Сії на колесницях, а сії на конях» - читає він далі, а його напружена фантазія, шукаючи образів у словах, показує йому якихсь людей, то верхом на конях, то верхом на одному колесі сіючих жито та гречку. Ідумея здавалась йому якоюсь здоровенною макітрою, Амалик здавався мамалиґою з кукурузи, Коноб - казаном, а Моав - собакою Бровком.

Тільки було й тішить хлопець свою уяву та думку чудними, кучерявими малюнками з початку і на кінці кожної кафізми та першими здоровими червоно-розмальованими літерами.

Після такої твердої науки в школі у дяка, котрий надавав ще до того добрих стусанів Якимкові, його посадили за гражданську граматку, тобто за московську, як звичайно вчать дітей у нас на Україні. І знов удруге силкувався Якимко постерегти тяму тієї чудної для українця мови, і знов він постерегав тільки п'яте через десяте! Московські слова, схожі трохи з нашими українськими, знов підіймали в його головці - на другий лад - покручі думок, якусь каліч образів. Московська «овца» здавалась йому таки вівцею, тільки якоюсь чудною - ніби з одрубаним хвостом, з одрубаною мордою і безухою; криси (пацюки) здавались йому крисами коло горшка або коло миски, а не пацюками. І поки-то дитина освоїлась та оговталась з мовою чужою! І скільки-то воно перетерпить головної муки од фальшивої педагогії, накидаючої нам чужу мову! І як дитина покалічить мозок покрученими образами! А таку муку терплять діти нашого духовенства, селян, міщан, та й ще за свої злиденні гроші!

Минуло літо. Якимко прогуляв його на вольний степах. Повернуло вже на осінь.

Одного буденного дня в пекарні Лемішки ніби без жадної причини розпочали пекти й варити, ніби на якесь велике свято. Леміщиха готувала торбинки з салом, крупами, горщик з маслом, насипала в торбинки яблука, сливи, навіщось складала Якимові сорочки й одежу в скриньку. Наймит викотив новий візок насеред двора. Якимові ніхто не казав про те ні слова, для чого все те робиться. Але він постеріг, що то його мають виряжати з дому. Недовго думаючи, дав він драла через огороди до млина, а потім сховався в лози, що росли густо понад водою. Вже сонце високо підбилося вгору. Вже все було наготовлено, а хлопця не було! Наймити, наймички розійшлися шукати його по огородах, в дерезі по ровах і таки знайшли в лозах і принесли на руках додому. Мати хотіла одягти його в козачину, в нові крамні штанці; та ні прохання, ні гостинці нічого не помагали. Якимко кричав, дригав ногами, махав руками, зачіпаючи по виду матір і наймичок. Насилу-силу всі гуртом вбрали його, держачи за руки й за ноги. Сам Лемішка взяв його на руки і сів на віз. На перевозі через річку дитина силкувалась вирватись і кинутись в річку, так що Лемішка ледве його вдержав. Так-то завезли Якима в духовне училище, що стояло за кільки верстов, на другому боці того ж таки міста, - і покинули одного між чужими людьми.