Іван Нечуй-Левицький - Причепа

- Де ж це пак ваша панія? - питали гості.

- Вечерю готує, десь порається, - одказував Ясь, сміючись. Ганя і справді мусила дати загад про закуски, але сили в неї більше не стало. Вона мусила лягти на постіль. Кров пішла в неї ротом. А з світлиці долітав до неї веселий сміх. Вона чула голос Зосі, голос чоловіка, чула стукання чарок, ножів, гуркання дверей.

- Господи! візьми мене до себе! Вся душа моя болить, - стиха промовляла Ганя нишком до себе.

Гості роз'їхались вже, як дніло надворі, а Ганя потім цілих шість неділь не вставала з постелі. До неї приходив доктор, лічив її; навіть навідувалась Зося з сестрами, охала, споболювала їй, та не пожалував її ні разу Ясь, навіть не спитав про її здоров'я. І побачила Ганя, що він був би дуже радий її смерті.

Перечули й батьки в Нестеринцях, не втерпіли, таки приїхали одвідати Ганю. Мати як побачила свою дочку, так і зняла руки до бога, а отець Хведор вже перестав і жартувати.

- Як бог дасть, що моя дочка одужає, то я буду позиватись з вами, буду судити вас судом, буду просити розвести вас.

- За це вам подякую, - склонився Ясь тестеві, по-кавалерській цокнувши закаблук об закаблук. - Нам і сходитись не варт було, а розвестись, надісь, і бог велів.

Поїхала мати додому, оплакавши гіркими слізьми свою дитину; поїхав отец Хведор дуже смутний.

- Як умре Ганя, то я йому ребра потрощу києм! - промовив отець Хведор дорогою до жінки.

А тим часом, як Зося гуляла з своєю компанією, Яким Лемішковський не знав, що робити, що чинити, і просив поради у отця Микити, з котрим щиро зійшовся, як сходяться люди одного роду і однієї вдачі.

- Отче Микито! порадьте мене, як рідний батько, що мені робити з жінкою, з тими дармоїдами, що понаїжджали до мене! Чи поймете віри, що спожили усе борошно, поїли вже усі кури, гуси, індики, качки, поросята. Така проклята завелась з'їжа, що швидко поїсть воли, обгризе мені вуха. В мене сім'я, в мене діти. Треба їх харчувати, зодягати, час би вже їх і до розуму доводити.

- Гай, гай! пожалься боже! вчений ти, та не дрюкований. Піди та скажи тим носатим, та кирпатим, та пикатим паннам, щоб вони йшли з твого дому під три чорти або й далі.

- Як же його таки таке сказати?

- Отак-таки й скажи! Прийди та й скажи, а коли не послухають, прожени їх з дому, а Зосю візьми в руки добре та гаразд, то вона і не брикатиметься, і не справлятиме балів, не тягатиметься з Серединським. З тебе, бачу, чоловік, як з клоччя батіг! Плохута-чоловік, та й годі! ти плохенький, мов курча.

- Може, й скажу. Піду спробую.

- Та випий же для сміливості чарочку.

Яким випив чарочку добру, та ще й не одну. Баба Параска заправляла горілку міцним калганом.

Прийшов Яким увечері додому і застав вже всю Зосину компанію за столом. Лисі паничі щось брехали; всі реготались. В Якима в голові шуміло, він увійшов у хату в шапці. Гості вже знали про його штуки, не дивувались тому, ще й знущались. Зося вже махнула на його руками, не піднімала на глум та смішки.

- Bon soir! - промовив Яким, здіймаючи шапку і кланяючись до компанії.

Всі зареготались на ці слова.

- А ви знаєте, що мені казав отець Микита?

- А що вам казав отець Микита? - питали панни. - Мабуть, якусь нісенітницю?

- Еге-ге! де вам нісенітницю! Та він казав, він казав… Овва! я й казав отцю Микиті: ну, як же його таки так сказати, та ще дамам?..

- А нуте лишень, потанцюйте нам! - жартувала з ним Люцина. - А як баба Параска там десь танцювала?

- А Баба Парасковея! Як була я молодиця, цілували мене в лиця! диб, диб на село!

І Яким передражнював бабу так химерно, що всі зареготались.

- А нехай татко потанцює циганської халяндри! - просили Якима його діти, - татко так смішно танцює халяндри.

І пришелепуватий татко, вже напідпитку, тупцяв по хаті, приспівуючи: «пошандра, помандра! по волоській-джя!» А діти кепкували з навісного, але безщасного татка за приводом своєї матері й тіточок.

- Та що, танцюй та танцюй! Це не штука потанцювати… але… Чи ви пак знаєте, що мені казав отець Микита! Еге! не скажу! нехай кортить. Але як його в іродового батька таки так сказати таким бариням? Мадмуазель Теодозя! - обернувся він до Теодозі. - І ви так само, та chere Люципір!.. Ви думаєте, що я забув по-французькій! Навіщо ви дурно марнуєте поживок… дурно хліб збавляєте в мене? Я на вас не настачу хліба. Скільки ви спожили його в мене?

Піднявся регіт. Зося вже трохи догадувалась, що таке цікаве йому казав отець Микита, і крикнула на його. Лемішковський потяг дибки і припав ниць до постелі.

Так він збирався цілу зиму попроганяти збірню та дармоїдів з свого дому, і все в його чомусь неставало сміливості.