Іван Нечуй-Левицький - Скривджені й нескривджені

- А мені казали люде, що ви їсте щодня баранину на срібних полумисках! - промовив згодом Саіб.

- То, мабуть, вас, молодих, хтось старий дурив, - сміливо обізвалась Паміра.

- Одже ж ти, дівчино, сказала правду… Чи не можна зварити нам з десяток яєць та засмажить глечик молока? - спитав Саіб у матері, але стара Чонгариха спустила очі додолу і промовила:

- Маємо тільки п'ятеро яєць. Хіба піду та дістану яєць та молока десь на кутку…

Вона обійшла куток і насилу достала десяток яєць. Паміра затопила в печі і зварила яйця.

- А молока немає у вас? -спитав Мурат.

- У нас на все село дві чи три корови, - сказала Паміра.

- А які у вас гроші, чи золоті, чи срібні? - спитав Саіб. - Мені казали люде, що в нас гроші золоті, а у вас срібні.

- Та то якийсь дурисвіт, мабуть, жартував, - промовила Паміра. - Ми і мідних грошей ледве маємо на хліб, а більше того, що ніяких не маємо.

- Мабуть, і справді з нас глузували якісь старі люде, нехтуючи вас, селян, - сказав Саіб. - Ти, дівчино, розумна, розумніша та краща за дочок пашів!

Паміра зирнула на огнисті Саібові очі й неначе впізнала Саіба після довгої розлуки. Вона одразу його покохала, бо не бачила ще такого красеня.

- Ти не купець, ти й не пан. Ти або княжевич, або царевич, - сказала Паміра до Саіба.

- По чім ти, дівчино, мене впізнала? - спитав Саіб.

- По твоїх очах, по твоїх речах, - промовила сміливо Паміра. - Я бачила купців та панів, але ти не такий. Ти, певно, ще не бачив світу, ні людей, бо, мабуть, зріс в золотих палатах, де, мабуть, на тебе і вітер не віяв, і сонце не світило.

Саіб осміхнувся і здивувався, що молода дівчина неначе по книжці читає його життя.

- Ти, дівчино, і справді вгадала: я царевич, - промовив Саіб і ждав, чи не впадуть мертвими од його очей ці прості люде, як за це теревенив йому Гарун-паша. Одначе вони не померли й стояли мовчки. «Вбрехався Гарун-паша! Казав: як побачать мене мужики, то попадають додолу мертвими. А вони стоять живісінькі!» - подумав Саіб.

- Чи ти пак маєш вже жениха? - спитав Саіб у Паміри.

- Та до моєї Паміри люде шлють та шлють старостів, так що й двері в нас ввечері сливе не зачиняються, а вона не хоче та й не хоче йти заміж, - тихо і боязко обізвалась Чонгариха.

- Чом же ти, Паміро, не йдеш заміж? - спитав Саіб.

- Тим, що нікого ще не полюбила, а може, й тим, що тебе ждала, - сміливо сказала дівчина, осміхаючись.

- Та й гостра ж ти, дівчино, на розум! - обізвався Саіб. - Коли ти правду кажеш, то я візьму тебе за жінку. Будеш зо мною царювати і мені правду казать, бо кругом себе я чую тільки неправду та облесливість, їдь зо мною, дівчино! Давно вже мені сняться такі пишні очі, такі чорні брови, як твої. Якась сила призначила тебе для мене, а мене для тебе; а яка сила, де вона, звідкіль вона, сього я не можу знати. Без тебе і сонце не світитиме для мене…

- Коли ти уподобав так мене, то я поїду з тобою хоч і на край світу, - промовила Паміра, - а як у тебе думка, щоб узять мене тільки за невольницю, то спасибі тобі за таку ласку! Я люблю волю більше, ніж тебе. Моє серце встоює за вольних, за вбогих та за безщасних.

- Та й моє серце до їх горнеться. Ти в цьому мені до мислі, а як до мислі, то і до пари, - сказав Саіб і витяг з кишені капшук червінців і поклав на стіл.

- Це вам, старі, на гостинець та курочка, що несе золоті яєчка. Поставте собі гарну хату, купіть воли та корови, - сказав Саіб. - Бувайте здорові! Вбирайся ж, Паміро, в дорогу!

Паміра вийняла з скрині одежу, вийняла чарівний вінок з рути, зеленого барвінку та павиного пір'я і завинула його в хусточку. Вона попрощалась з батьком та з матір'ю та й сіла на човен з Саібом. Човен поплив, і Паміра заспівала на прощання з батьком та матір'ю пісню. Голос поліг тугою понад берегами.

Пливуть вони день, пливуть і другий. Третього дня вони доплили до чужого царства, де вже царював арабський емір Карапет.

Над морем піднімались високо в небо дикі, стрімкі, скелисті гори. Одні гострі верхи скель були червоні, неначе тліли, як жар, другі стояли чорні, як обгорілі, інші були фіолетові, а вище од усіх вганялась в небо біла гора, закидана льодом та снігом. В синьому чистому небі верхи скель визначались, ніби намальовані пензлем. А під горами стояв палац з позолоченими банями. Кругом його зеленів старий дивний садок, кругом обсаджений пальмами.

Човен пристав до берега. Саіб сказав Памірі:

- Постережи ж та гляди добре човна, а ми з Муратом забіжимо в гості до царя Карапета та подивимось, як проживає мій сусід. Але як я оце піду до нього в палац, коли в мене нема дорогого убрання?