Іван Нечуй-Левицький
Апокаліпсична картина в Києві
Саме на покрову ввечері в дев'ятій годині сиджу я край вікна й п'ю чай. Коли чую, по Владимирській вулиці загуркотіли вози пожежної команди. Гуркіт був такий здоровий, що аж поміст двигтів під ногами. В темному вікні блискали й миготіли мідні лиснючі каски на головах пожежних, котрі стояли рядками зверху на платформах, де лисніли сикавки й усякова снасть для гасіння пожежі. Платформи з барилами й людьми катали, мов навіжені, швидше, ніж це буває звичайно. Очевидячки, трапилась пожежа здорова й раптом, несподівано. Неначе уся вулиця аж гриміла й торохтіла, так що мої вуха ледве видержували.
Вбігає в мою горницю сусід-пожилець і каже, що на Подолі в гавані зайнялись сажні деревні в довгих складах, а може, й склади дощок.
- От вийдіть та подивіться, бо з Андріївської гори, де стирчить Андріївський собор, видно пожежу, як на долоні.
Я хапком натяг на себе пальто й вибіг на вулицю саме проти Десятинної церкви, де було в той час моє житло. Я поспішаю по вулиці, що спускається до Андріївського собору. І через кільки хвилин я вийшов до місця, де починається Андріївський спуск, та з дива й спинився. Передо мною з'явилась така препишна картина, котра нагадала мені «Останній день Помпеї» відомого маляра-художника Брюллова.
Я підвів очі вгору. Уся половина неба на північ над Подолом була червоняста, неначе розпечена червона мідь. Небо було тоді вкрите густими хмарами. Червоний, неначе кров'яний одлиск йшов по хмарах, і густий покрівець з хмар неначе світипся наскрізь, неначе зайнялося півнеба й падало без полум'я. А на цьому червоному, ніби мідному, поспеченому в огні полотнищі, саме посеред його, була ніби намальована Андріївська церква з п'ятьма банями, стуленими з тонких колонок. Здалеки, спершу, мені здавалась церква темна, аж чорна, ніби на жевріючому полі картини був намальований чорний силует собору, що ніби висів високо в небі. Але я наблизивсь трохи до собору й почав придивляться, милуючись цією картиною, що рідко на віку доводиться бачити.
От Трехсвятительської та Владимирської вулиць з електричних ліхтарів та з вікон домів сипався маленький тихий електричний світ і обсипав усю церкву, ніби світ од місяця, що зайшов за хмари. Собор було видко увесь в якомусь чудному, фантастичному світі, було знать навіть тонкі, сливе стулені докупи доладні колонки на банях, на вуглах самого будування корпусу собору; було примітне навіть капітелі на колонках і вікна. Собор неначе злипався докупи з високими чавунними сходами й поренчатами по їх, що піднімались вгору до плацу - цвинтаря; зливався докупи, мов одно суцільне будування, з домом на два стажі, над котрим, замість стелі, був цвинтар собору. Усе це забудування здавалося суцільним, і через те самий собор здавався вищим удвоє, високим, величним і надзвичайно легким на червонястому полі картини, котрим була сливе половина палаючого обрію.
А мідно-черноне небо раз у раз миготіло, неначе кліпало велетенське кров'яне око, як тільки займались і спалахували високо вгору сажні деревні й сухі смолкі склади соснових дощок. Небо ніби ворушилось, мов живе, миготіло й кліпало. А собор високо-високо бовванів в тому, кров'яночервоному просторі в височині, ніби десь на високих вершинах Альп.
Картина була страшна. Колорит її й величність нагадали мені величні й страшні картини Апокаліпсиса. І справді, я неначе бачив уявки одну з апокаліпсичних страшних картин: така вона була фантастична! Мені уявлялись скелисті береги острова Патмоси, бо одлиски тихо сипались по височезних домах на Андріївському спуску нижче од собору. Я неначе бачив скелі і небо огняне, і землю чорну, й червоні зірки й хмари, і високий храм, що ніби був намальований чорним силуетом й висів серед огняного червоного неба.
І я все стояв і дивився й чудувався на цю пречудову картину і не міг одвести од неї очей. Я й забув, що вихопився з дому подивиться на страшну пожежу, бо вона вислизла зовсім з моєї пам'яті.
Але з Старого города з двох вулиць насунулась сила людей. Декотрі катали наниз по спуску на звощиках що було сили. Натовп людей сливе збив мене з місця і штовхав з усіх боків. Цікаві люде бігли бігцем униз на скверик на терасі, що був зараз нижче собору, звідкіль було добре видко пожежу на Подолі. Я тільки тоді згадав за пожежу, як стовпище неначе покотилось по тротуарі й по вулиці й недоброхіть посунуло й мене й понесло, неначе бистра течія води з гори в велику заливу, коли часом наглий тучний дощ ллє ливцем, мов з відра.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу