Іван Нечуй-Левицький - Біда бабі Палажці Солов

Невістці здалось, що то корова штовхнула її ззаду рогами в плечі, обернулась і зопалу пхнула бабу так, що вона, як стояла, так і звалилась з ніг і впала навзнак на двері так, що головою аж двері одчинила, ще й зачепилась виском об одвірок, обдерла собі висок і розтяглась через сінешній поріг аж в сінях.

Баба вхопила унучку за руку, повела в хату і пожалувала її, втерла сльози рукавом, пригорнула до себе й погладила по головці.

- Не плач, бідна моя сиротино! Я не дам тебе на кривду та на поталу нікому. Ось прийде батько в хату, я йому розкажу, що твоя мачуха тебе зобижає, б'є, ще й плакати не дає. Ой горе тим сиротам, і тобі й мені, такій же сиротині, як і ти,- втішала баба унучку.

Баба одчинила свою скриню, знайшла насіння й горішків, дала дівчині. Дівчина перестала плакать, обняла рученятами бабусю й пригорнулась до неї. Вона, мабуть, одна на все село щиро любила свою бабусю, бо тільки бабуся жаліла, пестила й навіть мазала її й часто купувала для неї гостинці в БілійЦеркві, медяники й бублики, і справила їй гарну червону юбчину.

Думка про книжку, про котру казав син, не виходила в баби з голови. Вона питала за ту книжку в людей, але люде нічого не знали про таку книжку, хоч і чули за неї. Минуло чимало часу. Вже й сніг випав, і починалась зима.

Палажка якось раз стріла коло своїх воріт сусіду Параску Гришиху й спитала в неї. Параска сказала, що в Трушках є аж десять книжок про неї. Солов'їха була цікава знать, яка то книжка написана про неї, коли вже й син казав, що така книжка давно є в селі. Палажку взяла така нетерплячка, що вона пішла передніше од усього до титаря Петра Жарка, щоб розпитать за ту книжку, бо Петрів син був письменний і купував книжки на ярмарку в Шамраївці в коробейників.

Палажка застала вдома тільки титаря й титарку. Сина вдома не було.

Палажка поздоровкалась. Титар попросив її сісти на покуті за столом, бо думав, що вона прийшла в гості. Але Палажка зараз почала питать, чи то правда, що за неї чи в його, чи в його сина є книжка, де списано її житіє?

Титар осміхнувсь, титарка й собі якось розтягла губи й обернулась до вікна: в сина його вже давно була та книжка.

- Кажуть, що в тій книжці списано все моє житіє; коли б мені хто прочитав ту книжку,- говорила баба Палажка.

- Кажуть люде, що є така книжка про твоє житіє, але в нас немає тієї книжки. Питай або в сусіда Смолянки, або в Шпира, або в учителя. Смолянка письменний і має чимало книжок, а вчитель повинен знать про усякові книжки на світі,- говорив титар, і його очі сміялись; але баба Палажка була не дуже-то гостра на здогади й того сміху в очах не примітила, що примітила б одразу цікава й кмітлива баба Параска.

- Та хіба ж не варто написать книжку про твоє житіє? Ти ж і по монастирях ходиш, і паску їси сливе щороку в Лаврі,- обізвалась титарка.

- І, господи! скільки я виходила по монастирях, а скільки я переводила прочан в Київі! Я й лік їм погубила! - сказала Палажка.

Гордовитій бабі здавалось, що вона вже присвятилась, коли за неї, таку богобоящу, вже пишуть книжки.

- Піду ж я до Смолянки, або до Шпира, або до вчителя та розпитаю,- сказала Палажка, і хапки попрощавшись, вона зайш по дорозі до Смолянки. Але Смолянка сказав, що в його нема тієї книжки, бо трохи страхався бабиного язика, хоч у його й була книжка. Хазяйка випровадила бабу аж за ворота.

- Та твій же син, Палажко, співає в церкві, то вчитель повинен би таки сказать йому за ту книжку, коли вона є в його, бо він же правує півчими.

Солов'їха не пішла до Шпирів, а швиденько попростувала в школу до вчителя. Вона застала його вдома.

Вчитель затопив у печі й грівся коло печі, сидячи на стільці. Він жив в невеличкій кімнатці з маленькою піччю, де можна було готувать страву, коли траплявся жонатий вчитель. В кімнаті було світло й чепурно прибрано. На прізвище він звався Неліпович. Це був жвавий, проворний молодий панич, котрого ректор вимкнув з третього класу духовної семінарії. Він був сирота. Його прийняли в семінарію на скарбовий кошт в пансіон. Але він не дуже-то прилягав до книжок, хоч і любив читать деякі наукові книжки… Його вимкнули з семінарії більше за непокірливу вдачу, за те, що він завжди змагався й лаявсь з усіма вчителями і наговорив нахабно усякої нісенітниці інспекторові-ченцеві.

Палажка ввійшла й поздоровкалась з Неліповичем. Він трохи здивувався, чого це вона прийшла до його на одвідини.

- Це ви, бабо, мабуть, маєте якесь діло до мене за вашого сина? - спитав він у баби.- Певно, прийшли, щоб я заплатив йому гроші за співи в церкві? Ваш син добре співає на криласі й ходить в церкву щонеділі, так, як і ви. Сідайте ж в мене та будете гостею.