Іван Нечуй-Левицький - Київські прохачі

В світлицю згодом вступив старий.

- Тату! ви опізнились. В нас з Лукою Антоновичем вже давненько скінчена справа, а ви з листом «Нате, - мовляв, - й мій глек на капусту!»

- То це ти й мене перехитрувала? Мене, старого, досвідного? - крикнув батько.

- Атож! - обізвавсь Літостанський, осміхаючись. - Я вже давненько думав засилать старостів до Улясі та просить в вас її руки. А от і ви з листом… та трішечки опізнились…

- Коли опізнивсь, то й добре. Як я бачу, щира любов перехитрує все і всіх на світі. Коли вже ви поєднались так, то мені тільки треба вдатись до батюшки, щоб годить вінчання. Коли так, то, боже, вас благослови! Справимо не бучне, а «хапане» весілля, та й коли ми вам до вподоби, то й зараз переходьте до нас жити. Годі вам тинятись по тих квартирах, - сказав Кміта.

Тільки що вони перебалакали за свою справу, в світлицю вступила Галецька, рада та весела, неначе вона знайшла десь або гроші, або свій талан. В неї очі аж сяли. Вона привіталась з усіма жвавенько, веселенько, наче попроворнішала.

- Що це за зміна сталась з вами! - одразу спитав Кміта. - Щось з вами трапилось і, певно, дуже гарне та приємне. Еге?

- А то ж чому так? - спитала Галецька дрібненьким, веселеньким голосом.

- В вас стали інші очі, інший погляд, либонь ви тепер не та давніша, передніша людина, - сказав Кміта. - Передніше колись ви були ніби темні на очі, а це одразу неначе взір вернувся до вас. Ви й посвіжішали на виду, й покращали. І обличчя в вас стало веселіше! Що це з вами сталось? Щось та є!

- Невже ж таки я була ніби невидюща, а це сьогодні десь познаходила на шляху загублені очі? - сказала Галецька і веселенько засміялась.

- Невже ви вмієте й сміяться? - крикнула з дива Уляся.

- Атож! Правда, що вже була забулась сміятись, а це знов вчусь та пригадую потроху, - говорила веселенько Галецька. - То, серце, як лиха година притисне, то людина забуде і сміятись, і радіть.

- А мені все здавалось, що ви зроду не сміялись та й не вмієте сміятись, - говорила Уляся. - Мені оце так чудно стало, як було б чудно, якби засміялась і заговорила ота панна з котиком, що ондечки намальована на картині.

- То я, певно, з тієї причини повеселішала, що вже таки напитала собі місце за помічницю начальниці в богадільні. Отець Онуфрій, спасибі, пороги пооббивав, рипаючись та тупцяючи за мене. Вже я перебралась туди й живу там тижнів зо два. Маю свою опрічню гарненьку та світлу кімнатку ще й обід, - говорила Галецька.

- То це вже ви лихом об землю? Поздоровляю ж вас в щирим серцем та дорогою душею, - сказав Кміта.

- Поздоровляю й вас! - гукнула Уляся й собі на радощах і поцілувала Галецьку. - Сідайте ж та будьте в нас гостею.

- Щоб старости сідали, чи що, як кажуть на селі, - сказала Галецька.

- Та вони вже й сіли оце таки зараз, в цей час.

А вас прошу бути в моєї Улясі за посажену матір. От що!- промовив Кміта.

- Невже цьому правда? Коли так, то поздоровляю й я вас з щастям. Я рада материнувать в сироти, хоч ще зроду ні в кого не материнувала, - сказала Галецька.

Через вузенькі сінечки Мокрієвська духом почула в своїй квартирі, що в кімнатах в господаря трапилось щось незвичайне. До її вуха долітав якийсь веселий клекіт та регіт, неначе десь з-над стелі або з-під землі. Вона зацікавилась, причепурилась і шугнула прожогом з своєї кімнатки до хазяїна.

«Або п'ють, або лаються, або здорово жартують та реготять чогось. Щось та є! Якийсь цікавий випадок», - миготіло в Мокрієвської в думці, як вона приступила до дверей, звідкіль аж гув клекіт та розмова, неначе окріп клекотів в казані.

Перейшовши на квартиру до Кміти, вона схаменулась: здержувала свої норови та звички й ради Літостанського та Улясі сливе три тижні поспіль не швендяла по шинках і в руки чарки не брала.

- Добридень вам! - сказала вона, сіпнувши за клямку й вскочивши прожогом в світлицю. - Що це в вас за радощі, що аж в моїй хаті луна йде! З якої це причини? Щось трапилось? Еге? - спитала Мокрієвська.

- Справляємо заручини молодих. От що! - сказав Кміта. - А ви там сидите в своїй келії, як черничка, та й не гадаєте, що в нас на весілля закарлючилось. Просимо й вас на весілля… за світилку чи свашку.

- За світилку, - сказав Літостанський.

- Спасибі вам за честь, - промовила Мокрієвська й зирнула на Улясю прихильними ласкавими очима.

- Чого це ви, Ольго Семенівно, так пожвавішали та посвіжішали, що якби я вас стріла десь на вулиці, то й не впізнала б? - спитала Мокрієвська.

- Мабуть, з тієї причини, що я оце напитала-таки собі місце в богадільні й вже живу собі там тихо та свій хліб жую, - сказала Галецька.