Іван Нечуй-Левицький - Київські прохачі

Проз браму йшов на службу молоденький урядовець, русявий, аж білявий, з ясними добрими очима, довгобразий та гарний з лиця. Він завернув до брами й подав милостиню тільки смирненьким на взір старцям: Денисові Кміті, Галецькій та ще кільком замлілим бабам. Денис Кміта, приймаючи шажок, нахиливсь і поцілував його в білу, неначе панянську руку. Галецькій цей молодий хлопець з ласкавими очима так припав до вподоби, що вона ледве вдержалась, щоб і собі не поцілувати його в руку.

- Чи примітили ви оцього білого панича? - спитав пошептом Кміта в Галецької. - Це урядовець з «губернського правлєнія». Дістає він, певно, малу плату, але, знать, дуже добра людина, бо коли не йде на службу в канцелярію, то доконечно заверне до старців і подасть мені милостиню. Я вже дізнавсь, хто він. Його прозивають Літостанський. Мені дуже хочеться запросити його до себе та познайомитись з ним.

Галецька з дива тільки очі витріщила, зачудована таким прохацьким бажанням.

- Чи він же піде в гості до старців? - якось несамохіть вихопилось у неї.

- Та я не старець! Я колись служив на тому самому місці в канцелярії, котре займає отой Літостанський.

- Невже ви служили в канцелярії? - спитала зачудована Галецька.

- Атож! Служив довгенько, але поміркував собі, що лучче йти в старці, ніж служити в канцелярії за п'ятнадцять карбованців місячної плати. В прохацтві більший заробіток. Я так зробив, та й не каюсь.

- Невже цьому правда, що ви кажете?

- Авжеж правда! щира правда! Навіщо б мені вас дурити, чи, як кажуть, москаля підвозить?

«Диво, та й годі! Які чудернацькі старці є тут у Києві», - подумала Галецька. - А я от помилилась в вас: думала, що ви справді старець, - сказала голосно Галецька.

- То тим, що ви, мабуть, вперше начепили торби та вшелепались поміж оце старцівство. А от я не помиливсь: одразу впізнав, що ви не прості, як і я, або Мокрієвська, або, може, й кращі од нас.

- Як же ви дізнались про це? - спитала Галецька.

- Не дуже-то й трудно дізнатись за це. Ви незугарні по-старцівському кланятись: нездатні навіть по-прохацькій виводить голос, все якось не потрапляєте в прохацький тон, а жебраєте, ніби панія ласкавенько та звичайненько просе кого-небудь зробити їй послугу. От Мокрієвська та отой урядовець, що жебрає на «білети» в театр, то вже зовсім призвичаїлись. Мокрієвська давно спростилась, бо давно тиняється попід церквами, і втяглась в свою роль. Певно, в неї таки здоровий талант зроду. Тим-то вона сливе одразу потрапила попасти в наші примадонни. Тут в нас під монастирями є тільки зо дві, зо три таких видатних примадонн. Так вам до ладу вміє вивести голосом жалібненько та гарненько, так квиле-проквиляє, що одразу ніби гачком зачепить за серце, взрушить кожну душу та й виуде шага або й гривню. Коли б вона не пила та напропали не гуляла, то пішла б високо та далеко і склала б капіталець незгірше мене.

- Диво мені, та й годі! Невже ви склали собі копійчину з цього злидарського прохацтва?

- Атож! Маю свій дімок, і непоганий. От зайдіть оце зараз до мене та й побачите. Може, вам треба житла. В мене саме оце спорожнилась одна кімнатка, бо мій пожилець несподівано вибравсь. А мені шкода, що кімнатка пустує. Ви з чималих панів чи з підпанків? - спитав Кміта і скоса хитренько зиркнув на Галецьку.

- Ет! бодай не казати! Я з убогих підпанків, а не а панів, - обізвалась Галецька й зітхнула так важко, що навіть в Кміти ворухнулось серце.

- Мабуть, ви зазнали на своєму віку багато горя та оце з нужди просите хліба. Чимало тут між прохачами панків та паній, що простягають руку з нужди та з бідності. Я багатьох таких знаю, що жебрають, бо нема де дітись, нема де голови прихилити, - сказав Кміта.

- І я з таких. Нема мені на світі нігде пристановища. Напитувала собі оце в Києві будлі-якої служби та й досі не напитала і либонь не напитаю, - сказала Галецька, зітхнувши важко.

- От вже в церкві й шапкобрання. Затого цвинтар спустіє. Ходім до моєї господи та нап'ємось чаю, бо ви, мабуть, і досі натщесерце. Та, може, я вас хоч порадою зарятую в нужді.

Люде з церкви повиходили. Коло брами сновигали прочани. Кміта почвалав ніби старечою ходою, спираючись на прохацький костур, а поруч з ним пішла й Галецька. Її зацікавило, що цей прохач має свій власний дім, ще й натякнув, що може стати їй в пригоді хоч радою.

- От там на розлогій долині, нанизу коло Либеді, й моя господа сливе над річечкою; он тамечки саме, де бовваніє купа осокорів та верб, - сказав Кміта.

Як тільки вони одійшли далеченько од монастиря, Кміта розв'язав вуха й сховав хусточку в кишеню, а потім випроставсь на ввесь зріст і вже пішов справжньою, звичайною ходою. Незабаром вони зійшли з пригорка наниз в долину, і Кміта привів Галецьку до свого дому.