Іван Нечуй-Левицький - Київські прохачі

- Теперечки вона зроду-звіку не сіла б з вами, Лукіє Наркисівно, пити чай, - обізвався той старець, що приставлявся сліпцем.

- Авжеж так, бо не пішла б зо мною в трахтир або й в шинок. А колись, як я ще була дідичкою та не прогайнувала свого маєтку, ми були з нею навіть трохи знайомі, - говорила Мокрієвська.

- Коли б часом і їй не довелось на старість тинятись по дешевих трахтирах та шинках, - обізвався старець.

- Мабуть, не доведеться, бо вона хоч з роду значного, та збіднілого, але все-таки її багатенька рідня зарятує й дасть в себе притулок, не так, як моя рідня. Бо моя рідня одцуралась од мене на віки вічні, - сказала Мокрієвська.

- Але ж оця графиня сьогодні одіб'є в нас старчачий хліб, повитягає з наших торбів чимало хліба й загарбає собі, бо вона таки зараз полізе до усіх архієреїв та причепиться, щоб подали їй на бідність по п'ятдесят або найменш, по двадцять п'ять карбованців. А потім вона ще піде жебрати по архімандритах та по намісниках та й у їх виканюче найменше як по десятку карбованців, а вони нам вже не вишлють ні шага, - сказав старець.

- Авжеж виканюче! бо як почне чіплятись та нарікати на свою лиху долю, то ченці мусять дати хоч по десятків два карбованців, аби тільки витурлити її з покоїв, - сказала Мокрієвська. - Ой в'їдлива ж та настирлива вона!

- Невже ж таки ви з дідичів? - спитала Галецька в проворної старчихи, не ймучи їй віри.

- З дідичів. Я добре знаю, що й ви не проста старчиха. Я зараз-таки дізналась за це, як тільки кинула на вас оком. Я людина досвідна, бувала в бувальцях, - говорила Мокрієвська.

Галецька спустила очі додолу й засоромилась.

- Та признайтесь, хто ви така! Ми нікому не скажемо. Ото стоїть попліч з вами мій давній знайомий. Він ззамолоду був «чиновником» в «губернському правленії» й має свій дім, хоч і невеликий. Тутечки між каліччю та жебраками є всякого народу. Тут неначе товар в мішаній череді: є й овечки та телята, є й свині, є й оліндерки, є й колишні баскі коні, - офіцери. Є всього потроху, - говорила говорюча Мокрієвська.

- Он дивіться, Лукіє Наркисівно! знов з'явилась ота проява, дячиха з Боярки, а ондечки стоїть недоук попович, що тинявсь по монастирях, був слимаком та розпивсь, розледащів і пошився в босяки, - говорив старець.

- А ондечки знов вигулькнув отой офіцер, ледащо, що жебрає на Хрещатику, напнувши якийсь латаний офіцерський мундир. Це з тих поручиків-пройдисвітів, що просять та приказують: дайте безталанному каліці, жінка в мене удова й семеро діток в колисці в сповитку. Є тутечки багато й безталанних удовиць з панків та сільських матушок, що через злидні пошились у прохачки, - говорила лепетлива Мокрієвська.

Галецька важко зітхнула й задумалась. Вона вже не гаразд чула, що говорила їй лепетлива Мокрієвська. Сум найшов на неї несподівано й неначе важким гнітом нагнітив її душу. Вона несамохіть пригадала свою минувшість. Перед нею ніби майнули давні кращі часи її життя, коли вона була молода й гарна, коли вона жила ще в свого батька майора; пригадала, як вона йшла до вінця з своїм покійником, вся в білому убранні, в білому вінку, весела та щаслива, з серцем, повним кохання, надії на свою долю, на свій талан. Вона неначе побачила веселий натовп гостей, повбираних панків та молодих офіцерів у блискучих еполетах, її думки перелетіли в минувші часи, вернулись додому, до свого батька. І вона неначе бачила його, бачила ніби на свої очі свою стареньку матір…

«Що б вони сказали, якби тепер були живі й побачили, де це опинилась їх кохана дочка, між старцями та якимись гультяями-прохачами, з торбою на спині, в якомусь латаному дранті на плечах».

Галецька зирнула на довгі рядки старців та калік на сходах, де стояли сліпці, знявши сухі руки до бога, де червоніли кукси, блимали більмами видроокі. Усі вони просили милостині такими жалібними голосами, неначе тонули в безодню, потопали й благали вирятувати їх і спасти од наглої смерті.

«І я тону вже в якусь безодню. І я гину, як і ті безприхильні каліки, от-от загину… і не зважусь навіть заголосити, як вони голосять, мушу мовчки страждати й терпіти».

І бідна Галецька заплакала й крадькома втерла сльози, щоб часом не виявити себе перед нахабними прохачами, що стояли побіч неї й допитувались у неї правди, ще й з нахабністю й без сорому чванились своїм гультяйством.

В галереї вже порідшало. Де-не-де плентались по сходах купки сільських бабок та молодиць, а потім і ті останні купки перейшли. Старці й усякі прохачі й каліки почали розходитись з галереї. Безногі каліки на двох куксах та з милицями попід обома пахвами з великою напругою лізли вгору по східцях, обпираючись наперемінку милицями об східці. Галецька й собі рушила з місця й подибала по сходах. Разом з нею пішла й Мокрієвська з своїм знайомим старцем.