- На тобі карбованця. Мої гроші усі вийшли; решту доклади своїми, коли маєш,- сказала мати і подала дочці карбованця.
Марта Кирилівна мала своїх десять тисяч карбованців, котрі дав на придане їй батько, херсонський дідич. Вона позичила їх за чималі проценти одному приятелеві - дідичеві молдаванинові, а сама більше жила на доччині гроші, зароблені на службі.
Маруся побігла на місто і незабаром вернулась з провізією. Внесла вона ті закупки в невеличку комірчинку, дещо поскладала на полицях, дещо повисипала в слоїки, позав'язувала, потім постирала порох з полиць, поставила слоїки на полицях і, впоравшись, вийшла до матері в гостинну.
- Скажи, будь ласка, дочко, куховарці, щоб зараз сікла м'ясо на товченики та заходилась варити горошок. Щось мені оце дуже схотілось їсти, та ще й доконче товчеників… Та піди сама в пекарню та доглядай сама. Куховарка, мабуть, закохалась, бо все пересолює страву, то перепікає, то пересмажує.
Маруся наділа білий хвартушок і пішла в пекарню. Вона дивилась за всім в домі, сама провадила хатнє господарство, ще й на службу ходила. Мати не любила роботи і більше любила байдикувати та посиденьки справляти,- все папіроси курила або швендяла по гостях.
Маруся пішла в пекарню, а Марта Кирилівна одчинила заскляні двері і вийшла в садочок.
Старі абрикоси стояли саме в цвіту, неначе обсипані білим, трошечки рожеватим пухом. Товсті бруньки каштанів поналивались і лисніли, неначе обмазані сиропом. Забрость аж червоніла на деревах. Вечір був тихий та теплий, неначе майський. Синє чисте небо на заході світилось, аж лисніло. Червоненькі дрібні хмарки розсипались в небі, неначе дрібний білий лист, облитий рожевим світом. Щось дівоче, молоде, непорочне було розлите в кольориті неба і несамохіть ворушило мрії в душі.
«Коло моєї Марусі вже в'ються роєм паничі на вечорах. А цей Ломицький прийшов до неї в гості, бо, певно, вже закохався в Марусю… Може, буде сватати»,- думала Марта Кирилівна, ходячи по саду між запашними абрикосами.
Марта Кирилівна задумалась і, йдучи по доріжці, зачепила головою гілку абрикоса. Білілисточки розсипались, обсипали Мартині плечі й вид. Свіжий весняний цвіт впав на гаряче лице і неначе покропив його холодною росою. Марта Кирилівна почула те делікатне безпосереднє доторкання весни: воно роздратувало її нерви, розбуркало дрімаючі мрії.
«Ще чого доброго причепиться, буде сватати Марусю… А як вона вийде заміж? Я тоді зістанусь в хаті одним одна, як билина в степу… А Маруся в мене всю господарську роботу робить, і книжку часом мені читає в зимові довгі вечори, і заспіває пісень, і заграє. А як зістанусь сама, пропаду з нудьги… Зятя я не прийму до себе в хату, бо… бо…»
Щоки в Марти Кирилівни спахнули, її лице стало таке червоне, як півонія. Очі запалились і заблищали. І дух весняний, і дівочий чистий колорит неба, і недавній візит молодого гарного хлопця розбуркали в її серці незамерлі дрімаючі інстинкти жіночої душі, невдоволеного жіночого серця, розбудили дрімаючу гарячу потребу палкої вдачі, потребу любити, вгамувати пал своєї вдачі, невдоволеної в свій час.
«І знов весна! і знов весна! час мрій! час кохання! Навіщо вона дратує мене, зачіпає мої думи, моє серце? Був і мій час, та минув,- думала Марта Кирилівна, ходячи по садку,- і я любила і була б щаслива, та не судилось мені щастя. А як я його любила! Його одного. Бичковського… Але він був бідний, незначний урядник. Батько спротивився, не видав мене за його. Трапився Каралаєв, заможний чоловік, на доброму урядовому місці. Я намовляла Бичковського викрасти мене, була ладна втекти з ним на край світу, а він побоявся бідності, не схотів… Нікчемний, подлий страхополох! І я зломила своє серце через його, мусила забути його, вийшла за Каралаєва. Каралаєв прогайнував багато мого добра і вмер… Зісталась я молодою удовою. Замовкло моє серце. Чи замовкло ж, чи замерло? І знов весна! і знов весна! І в моєму серці ще не осінь…»
Марта Кирилівна важко зітхнула і сіла на лавці.
«Ой, не замерло моє серце! Час мій ще не минув. Через нікчемного Бичковського я зненавиділа мужчин… і ненавиджу їх і, мушу признатись сама собі, люблю їх… Чи то я тільки перед людьми показую, що ненавиджу мужчин; і перед дочкою треба проповідувати ворогування до паничів, натякати про їх зрадливість, легкодумність, про легкоту їх серця. Вона молода, то пойме віри мені, людині вже досвідній. Може, вона не схоче йти заміж, і я до смерті житиму з нею, до смерті житиму в спокої, без усякої тривоги, клопоту… А серце все-таки чогось ворушиться, чогось бажає. Це, мабуть, од весняного повітря та од цього цвіту абрикосів. А може, тим, що я їсти хочу… Коли б швидше смажили товченики. Цей паскудний ідеалізм серця все мене тривожить тоді, як я їсти хочу. Ох, коли б хто добрий трапився… коли б я кого полюбила… ох-ох!»
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу