Іван Нечуй-Левицький - Неоднаковими стежками

«Не виїхав ледащо! Не поміг мені вкладаться та пакуватися на повозці. А сам тиняється в Києві та п'є чай з співачками. І Люба жаліється на свого Елпідифора, що він неначе здичів або сказився і шпурляє на неї тарілками, мов той дикун… Мабуть, усі вони такі. А я думала, що Мишук мене брав через те, що мене любе».

Приїхала вона додому й потрапила саме на чай. Наймички повибігали з покоїв і позносили коробки й пакунки. Мелася увійшла в столову, поздоровкалась і поклала на стіл торбинки з кренделями та сухариками до чаю. Вона, очевидячки, була втомлена й біганиною по Києві, і театрами, і візитами; та й язиком вона напрацювалась таки добре, аж до втоми.

- Ну та й засиділась же ти в Києві! - сказав батько. - Ми тебе ждали, ждали та й ждати перестали.

- Ой тату! там було так багацько дечого цікавого, що я мусила зостаться в Києві сливе на тиждень. Голубкова застрелили… а потім ховали його. Люба й Таїса Андріївна задержали мене, щоб вкупі піти та подивиться, як його ховатимуть. Ой який же то був похорон! Яка була процесія! Яка пишнота! Скільки накидали в катафалк вінків! - на віз не забрать. Та все в процесії сливе самісінькі дами вищої верстви. Усе були аристократки. Був увесь бомонд! Не можна ж було не зостаться на такий похорон. Це ж загинув великий артист, великий чоловік. Увесь бомонд збігся для пошани високої штучності, бо акторське грання це ж і велика, і найцікавіша штучність. Ховали його, ніби якогось поета, - говорила Мелася й почала оповідать і за похорон, і про усі обставини убийництва великого, незрівняного Голубкова.

- Але ж ось у газеті вже промайнула звістка, що в небіжчика навіть не було й справдешнього таланту, окрім гарної вроди та чудових очей, - обізвавсь Мишук. - В цьому була його й сила й омана.

- Авжеж! Говори! Не було ніякісінького таланту… Тямиш ти в тих талантах, як одна животина в апельсинах, - сказала сердито Мелася. - Он і в тебе гарні таланти: не виїхав проти мене на вокзал. А я набралась мороки з тими коробками за цілу дорогу: все скачуть, як скажені собаки, та підскакують, неначе живі; трохи не повискакували з повозки. Сидиш влома та нічого не робиш, б'єш байдики, а не потурбувався протрястись хоч до вокзалу мені назустріч.

- Та не виїхав я так собі: якось не було охоти, - сказав Мишук. - Я й не думав і не гадав, що ти навантажиш на повозку такого багато усяких коробок та пакунків.

- Навантажила коробок, бо було треба. Не порожні ж коробки я везла з Києва в Деркачівку собі на втіху, - гримала Мелася.

- Та вже ж! Яка ж «втіха з порожнього міха»? - пожартував Мишук.

- Добре, що ти вже поспорожняв багато міхів в Києві, а позапорожнювать міхи ти не дуже-то квапишся, - натякнула Мелася.

«Це вона на щось натякає, та не вгадаю на що. Але щось там та було в Києві. Чи не понабріхували часом на мене Люба або Кандибиха?» - подумав Мишук.

Мелася попередавала поклони од київських знайомих, розказала про життя Люби, її нарікання на високодумного й опришкуватого Елпілифора і все зиркала злими очима на свого Мишука. Мишук замовк, бо почував якусь неласкавість до себе в Меласі сливе в кожному слові й у злому зирканні скоса на його.

Мелася повиймала з паперових торбинок та коробок і понакладала в кошики усяких кондитерських бубличків та кренделів. Вона пила чай і з смаком їх трощила, аж її міцні зуби скреготали.

- А присунь лишень, Меласю, отой кошик, нехай і я поласуюсь трохи, - просив Мишук.

Але Мелася ніби й не чула, що він казав, і все трощила сухі бублички, навіть не глянула на його.

- Меласю кохана! посунь-бо до мене кошик з тими ласощами, - вже голосніше сказав Мишук.

Мелася зирнула на його й не посунула, а ніби пхнула кошик так завзято, що аж бублики повискакували й посипались на стіл.

«Що це з нею? Ні сіло ні впало, як приїхала з Києва, а вже чогось приндиться. Бачу, що зла на мене. Щось там та трапилось в Києві. І з якої це причини вона привезла з Києва свою лютість ніби в цих паперових торбинках з бубличками та кренделиками?» - думав Мишук, скоса зиркаючи на Меласю, але Мелася в розмові навіть не оберталась до його й, очевидячки, одмикувала од розмови з ним.

- А мені ж звідтіль ніхто не передав поклону? - спитав Мишук в Меласі, зачіпаючи її зумисне.

- Елпідифор Ванатович і не думав передавать, бо Люба казала, що він тепер так бундючиться через ту звізду на грудях, що не хоче й дивиться на тих, хто нижчий за його в чинах. Він думає, що незабаром буде десь губернатором, бо має ласку в міністра. А Люба така стурбована повсякчасною сваркою з ним, що, мабуть, за тебе й забула, - знехотя сказала Мелася.