Джеймс Джойс - Улісc

Одначе Малахієва оповідь уже почала сповнювати їхні серця трепетом. Ось він вичарував перед присутніми сцену. Зненацька частина стіни поруч коминка, за якою крився потаємний хід, безгучно відсунулася набік, і в ніші показався… Гейнс {720} ! І хто з нас не відчув, як йому морозом продерло спину? В одній руці прихідько тримав портфель, напхом напханий кельтськими переказами, а в іншій — фіал із написом Отрута . Приголомшення, жах, відраза відбилися на всіх обличчях, тоді як новоявленець зирив на них із мертвотною посмішкою. Розреготавшись сатанинським реготом, він промовив, що саме такого прийому й сподівався, а винна в тому, як видається, історія. Так, ви не помилилися. Я — вбивця Семюела Чайлдса. Але ж як мене покарано! Пекло не лякає мене. Ось зовнішність, що на мені [278]. Безодня і вічність, глухо промимрив він, коли ж здобуду я спокій, по стогнах Дубліна я волочуся з пісенною своєю ношею, і невідступно повсюди за мною він, немовби soulth [279], неначе bullawurrus [280]. Пекло моє і пекло Ірландії — на цьому світі. І як тільки не намагався я змусити себе забути! Розваги, стрільба по круках, гельська мова (тут він зронив кілька фраз на ній), опій (підніс свою посудину до вуст), туристичні походи. Все намарне! Його привид переслідує мене. Дурман — ось єдина моя надія… О-о! Погибель! Чорна пантера! І несподівано він із моторошним зойком щез, а стіна враз стала на місце. Одначе за мить голова його виткнулася із протилежних дверей і промовила: Чекайте на мене на станції Вестленд-роу о десять хвилин на дванадцяту. І він пропав! Сльози заструменіли з очей розгульного збіговиська. Провидець підніс руку свою до небес, шепочучи: Помста Мананаана {721} ! Мудрі повторювали: Lex talionis [281]. Сентиментальний той, хто здатний тішитися, не обтяжуючи себе боргом відповідальности за скоєне. Охоплений хвилюванням Малахій змовк. Тайна розкрилася. Був третій брат, і той брат — Гейнс, чиє справжнє прізвище — Чайлдс. Чорна ж пантера — то був він сам, привид свого власного батька. Він пив дурманячі зілля, щоб забутися. Дуже вдячний вам за полегшення. Ніхто не живе в самітній хатині біля цвинтаря {722} . І жодна душа там не житиме. Тільки павук у самотині тче там свою павутину та пацюк визирне з нори нічною порою. Прокляття тяжіє над цим місцем. Тут блукає привид. Тут земля вбивці.

Який вік має душа людська? Позаяк вона наділена хамелеоновим хистом змінювати відтінки за всякого нового підходу, бути радісною з веселими, сумною з пониклими, то й вік її міняється-міниться, геть як і її настрій. І Леопольд, що сидить тут, думає-гадає, знай жуючи й пережовуючи жуйку спогадів, більше вже не є той статечний служитель преси, власник скромного інвестиційного набутку. Де й поділися літа. Він — юний Леопольд. Неначе у ретроспективному впорядкуванні, от ніби дзеркало в дзеркалі (і — рраз!), він споглядає сам себе. Ось юна постать тієї далекої пори, вигляд у неї не по літах змужнілий, свіжого холодного ранку вона поспішає до школи із старого будинку на Клембрассил-стрит, оперезана ранцем мов патронташем, а в ранці —добряча скиба пшеничного хліба, материна турботливість. А ось — та сама фігура через рік чи два, у першому своєму котелку (о, то був день!), уже при ділі, повноправний комівояжер у батьковій фірмі, озброєний книгою замовлень, напахченою хустинкою (аж ніяк не напоказ тільки!), валізкою з блискучими дрібничками-нікчемицями (гай-гай, було, та загуло!) і невичерпним запасом підлесливих усмішок для кожної ще не цілковито переконаної господині, що складає ціну на пальцях, чи для якої-небудь напіврозквітлої дівчини, котра сором’язливо вислуховує (а голос серця? признайтесь!) його завчені люб’язності. Парфуми, усмішки, а ще важливіше — темні очі та єлейна чемність добували туди ближче до вечора чимало замовлень для глави фірми, котрий після подібних же трудів урочисто засідає мов біблійний Яків із люлькою біля домашнього вогнища (локшина, будьте певні, ось-ось довариться) і, нацупивши на носа круглі рогові окуляри, читає газету місячної давности з континенту. Але хтось дихнув на дзеркало, і — раз! — юний мандрівний лицар одступає вглиб, усе маліє, маліє і розтає крихітною іскриною в імлі. Тепер він сам уже глава родини, і ті, що довкола нього, могли б бути його синами. Хто тут що скаже? Мудрий батько знає своє дитя. І згадується йому мрячлива ніч на Геч-стрит, біля замкнених складів, та, перша. Вони вкупочці (вона — безпритульна бідолашка, дитя ганьби, твоя, моя, чия завгодно за жалюгідний шилінг із пенсом на щастя), разом чують важку ходу сторожів, коли дві тіні з гостроверхими каптурами рухаються повз новий королівський університет. Брайді! Брайді Келлі! Навіки запам’ятається йому се ім’я, ніколи не забудеться та ніч, перша ніч, шлюбна ніч. У безпросвітній пітьмі сплітаються вони водно, жертва і жрець, і вумлівіч ( fiat [282] ! ) море світла затопить світ. Однак чи прихилилося серце до серця? Ох, ні, прекрасна читачко! Все звершилося єдиним подихом — але стривайте! Назад! Не треба! Сердешна втікає нажахано туди, в морок. Вона наречена ночі, донька темряви. Вона не зважиться виносити сонцелике дитя дня. Ні, Леопольде! Ні ім’я, ні спомини не втішать тебе. Намарне проминула та юнача омана твоєї снаги — її забрано від тебе. Немає біля тебе сина од чересел твоїх. Нікому бути для Леопольда тим, ким Леопольд був для Рудольфа.