Джеймс Джойс - Улісc

Мавши вельми високу думку про шляхетність манер своїх і про елеґантність убрання власного, та й насправді бувши молодцем хоч куди, наш щедрослов звернувся потому до огляду одіння свого, приперчуючи огляд отой буркотливими осудами нежданих-негаданих примх природи, тоді як шановане зібрання на всі лади розхвалювало оприлюднений тут допіру прожект. А юний джентльмен, друг його, ніжно розхвилювавшись пробіжкою піддощовою, котра йому щойно випала, тут уже не втерпів і незагайно почав викладати пригоду ту свою найближчому до нього сусіді. Ну а пан Мулліган, звернувши погляд свій на стіл, поцікавився, а для кого тут стільки хлібин та рибин; затим, укмітивши він незнайомця та вклонившись йому ґречно, мовив: Прошу вас, скажіте-но, сере, чи ж не привела вас сюди потреба в послугах ремества баблення-повивання, які ми могли б вам надати? На відповідь той останній подякував йому щиро, тримаючися, однак, із гідністю та без панібратства, й звістив їх усіх, що навідався він до закладу Горнового, потерпаючи за долю певної дами, котра тутечки нині перебуває, позаяк недоля жіноча (при цьому з грудей йому вирвалося глибоке зітхання), привела її в делікатне становище, і він бажав би знати, чи ж не розрішилася вже вона щасливо. Тоді містер Діксон, вирішивши відплатити супротивникові його ж монетою, заходився випитувати в містера Муллігана, чи його власна вентральна корпулентість {714} , в якій той допіру звинуватив його, містера Діксона, не єсть наслідок овобластичної гестації в утрикулі простати, чи то в утробі чоловічій, або ж, як у містера Остина Мелдона, іменитого медика, симптом синдрому прогресуючої ендогенної філофагії? А містер Мулліган замість відповіді, вельми розвеселившись від споглядання своїх панталонів, молодцювато ляснув себе нижче грудночеревної перегородки і, зобразивши на обличчі препотішну міну матінки Гроган (премилої жіночки, але, на жаль, легесенької моралі), заволав: Ось черево, яке не спородило жодного байстрюка! Отакий дотепний жарт поновив цілу бурю захвату, тож ізнову всі в палаті віддалися буйним та розгульним веселощам. І так тривали їхні жваві пересварки та скоморошества, аж поки долинула сюди якась тривога з передпокою.

Тут слухач, ніхто інший, як отой студіозус зі Скотії, з чуприною, мов льон білявою, з великим запалом привітав молодого джентльмена та, уриваючи його оповідь на наймальовничішому місці, чемно звернувся до свого візаві, чи не був би той такий люб’язний, щоб передати йому посудину з сердечними краплями, й водночас, запитливим нахилом голови, за яким тут-таки здійснився рівновеликий нахил пляшки у зворотньому напрямі, — незрівнянного сього жесту не прищепить і цілий вік галантного виховання — красномовніш за слова зробив оповідачеві пропозицію пригостити його чарчиною. Mais bien sûr , шляхетний незнайомче, et mille compliments [267]. Як не треба до речі. Саме цієї чарчини мені й бракувало вельми для повноти щастя. Але ж, милостиві небеса, коли б навіть тільки й лишилося мені у саквах, що шкуринка хліба й ковток води криничаної, і тоді, о мій Боже, серце повеліло б мені, прийнявши їх, уклякнути на коліна й подякувати вишнім силам за все щастя, дароване Подавачем благ. Мовивши це, він підніс чару свою до уст, із видимою втіхою одсьорбнув добрий ковток щиросердечного трунку, пригладив собі чуприну й видобув із пазухи медальйон на шовковій стрічечці: там, усередині, той самий образ, який він беріг, лелів, відколи її рука зробила на ньому напис. І з безмежною ніжністю задивившися на її риси, вигукнув, Ах, мсьє, коли б ви тільки бачили її, як привелося мені в ту приголомшливу мить, у тій її вишуканій блузці, в новенькому капелюшку й не без кокетства (подарунок їй до дня ангела, як вона зворушливо призналася мені), і в такому непідробному безладі, в пориві ніжности, до самозабуття, клянусь моєю душею! Навіть вас би, мсьє, ваша великодушна натура спонукала беззастережно здатися на милість отакого ворога — або залишити бойовисько назавжди. Ручуся вам, іще ніколи в житті не бував я такий розчулений. Хвала тобі, Боже, Творцю днів моїх! Троєкратно буде щасливий той, кому таке чудесне створіння подарує свою взаємність. Ніжне зітхання надало ще більшої красномовности його словам, і тоді він, ізнову сховавши медальйон назад, до себе на груди, утер сльози і вкотре зітхнув. О Всемогутній Сіячу, що засіваєш, наділяєш благами всі творіння Твої, яке ж велике та безмежне сіє найсолодше іго Твоє, що може тримати в путах і вільного, й раба, сільського пастушка й столичного фертика, юнака в пору буйних пристрастей та мужа, умудреного літами! Але, як по правді, пане, то я відхилився від свого предмета. Які ж непевні й тендітні оці підмісячні радощі наші! Прокляття! Чом не завгодно було Всевишньому, щоб передчуття шепнуло мені прихопити плаща? Ладен розридатися, думаючи про це. А з другого боку, хай би навіть і сім злив пролилося на нас у цій єдиній, і це не завдало б нам аніякісінької шкоди. Одначе хай йому всячина, вигукнув він, відчутно ляснувши себе по лобі, ранок вечора мудріший, і я знаю одного marchand de capotes [268], мсьє Пойнтца, у якого я за лівр можу купити найвигіднішого плаща по французькій моді, який тільки захищав хоч коли даму від вільгости. Ну-ну! гучно уриває його Іе Fécondateur [269], друже мій, мсьє Мур, сей найславутніший мандрівець (ми ж допіру прийняли півпляшчини avec lui [270]в колі вибраних дотепників сього міста), достовірно повідомив мене, що на мисі Горн, ventre biche [271], хлющать такі дощі, що промочать будь-якого, навіть найцупкішого плаща. Від таких несамовитих злив, примовляв він мені, sans blague [272], не один сердега хутенько переставився на той світ. Тьху! Цілий лівр! закричав тут мсьє Лінч. Таж ці неоковирні напиначки не вартують навіть одного су. Одна-єдина парасолька, хай не більше крислатого гриба, краща цілого їх десятка. Та жодна розумна жінка не захоче подібних засобів. Моя мила Кітті сказала мені сьогодні, що краще танцюватиме під потопом, аніж погодиться на муки голоду в такому ковчезі порятунку, адже, як нагадала вона мені (мило зашарівшись і нашіптуючи мені на вухо, хоча й підслухувати нас було нікому, крім метеликів, що пурхали довкола), пані Природа, із призводу Божого, навіяла нам, і це вже й прислів’ям стало, що il у a deux choses [273], для яких невинність первоствореного нашого вбрання, яка за інших обставин порушує правила пристойности, виявляється найдоречнішим і навіть єдино підхожим одінням. Перша з них, сказала вона (і тут чарівна моя філософиня, поки я підсаджував її в тільбюрі, легесенько лизнула мені вушну варяницю язичком, аби краще збудити мою увагу), це ванна… Але цієї ж самої миті дзеленчання дзвоника у вітальні урвало його оповідь, що так багатонадійно обіцяла збагатити скарбницю наших знань.