Джеймс Джойс - Улісc

Але сер Леопольд, навсупереч сим словам, зберігав вигляд поважний, бо співчував породіллям, що кричали, зойкали так жахливо, і думав про добру свою пані Меріон, що була породила йому єдиного хлопчика, який на одинадцятий день життя свого помер, і ніякі лікарі не спроможні були його врятувати, отака-бо випала йому чорна недоля. І лиха ся утрата сповнила серце їй тугою незглибною, а коли мали ховати дитя померле, виплела вона йому камізелечку з вовни од найгарнішого в отарі ягняти, аби Руді не замерз там, не згинув зовсім без сліду (бо ж була тоді саме середина зими), отож нині сер Леопольд, зоставшись без нащадка чоловічої стати, покладав сподівання на другового сина, замкнувшись у скорботі за втраченим щастям своїм, і, всякчас оплакуючи втраченого синочка такої тендітної хоробрости (адже все у немовляті свідчило про неабиякі справжні здібності), десь до такої самої міри жалкував за юним Стівеном, за життям його безладним, розтрачуваним на бенкети з пияками та на гульбища з повіями.

А тим часом юний Стівен наповнив усі чари, що порожні стояли, так що питія лишилося геть-то мало, хоча найрозважливіші з товариства й боронили йому доступ до келихів своїх, а він напирав на тверезіших із таким-то запалом, спонукаючи та за верховного понтифіка молячись, ба навіть вимагав випити за вікарія Христова, бо ж той, мовляв, єсть іще й вікарій Брейський {698} . Ну ж бо підіймемо, закликав він, кубки наші та вип’ємо мед сей, який, сказати правду, єсть не тіла мого частина, а душі моєї втілення. Полишіте хліб розламувати тим, хто тілько хлібом єдиним жиє. І не бійтеся хоч би яких нестатків, бо сіє дужче втішить, ніж теє настрашить. Ось погляньте-но сюди. І він показав їм блискучі монети данини та грамоти золотарськії вартістю два фунти й дев’ятнадесять шилінгів, якими винагороджено його, так він глаголив, за пісню, хистом його складеную. І возрадувалися всі вельми, уздрівши багатства тії, бо досі панувала тут злиденність велія. І мовив він тоді достеменно ось які слова: Відайте, о мужі, така він прорік, що руїни часу воздвигають палаци вічности. Що се означає? Жадання вітер ламає терен колючий, але згодом процвіте з тернів ружа на древі хресному часу. Слухайте уважно. В жіночій утробі слово стає плоттю, але всяка плоть проминущая обертається в дусі Творця словом непроминущим. Се єсть післятворення. Omnis caro ad te veniet . Немає сумніву: могутнє імено тієї, що в утробі виносила тіло дорогеє нашого Вибавителя, Зцілителя й Пастиря, владущої матері нашої, матері всешанованої, і істинно Бернардус рече, що Вона вершить omnipotentiam deiparae supplicem [255], сиріч усемогутнє заступництво, понеже єсть Вона друга Єва, которая нас визволила, яко й Авґустин рече, а та, перша, доводиться нам бабусею, з якою в’яже нас вервечкою анастомозною пуповин наших, і тая запродала нас цілокупно, і сімено, й племено наше, за ябо, гроша ламаного не вартеє. Але тут єсть одна заковика. Чи пізнала вона Його, сиріч тая, другая, і достеменно була тілько творінням свого творіння, vergine madre figlia di tuo figlio [256], а чи вона Його не пізнала й тоді пребувала у зреченні або невіданні купно з Петром Риболовом, що мешкає в домі, якого збудував собі Джек, і з Йосипом-теслею, святим покровителем розривань щасливих усіх нещасливих шлюбів parce que М. Léo Taxil nous a dit que qui l’avait mise dans cette fichue position c’était le sacré pigeon, ventre de Dieu [257] ! Entweder транссубстанційність, oder [258]консубстанційність, але тілько не субсубстанційність. І тут заволали всі, що то слово вельми лихеє. Зачаття без радости, провадив він, народини без переймів, тіло без ґанджу, утроба без роздуття. Нехай же розпусники поклоняються сьому з вірою і запалом. А ми воліємо вільною волею супротивитися сьому, промовляти супроти сього.

І тут Панч Костелло як костельне кулаком по стільниці та як загорлає сороміцької пісеньки «Стабу Стабелла» {699} — про дівицю, котору очереватив один веселий молодець у Німеччині, як заведе: Три місяці перші хиріла-хворіла, Стабу … Коли це зненацька двері розчахнулися і сестра Квіглі з порога гнівно прокричала: Тихо! І не соромно вам? Чи ж не обіцяли ви мені поводитися добропорядно? А що як лорд Ендрю власною персоною зазирне сюди? І тоді через цей ваш гармидер доведеться мені постраждати, розпрощатися з такою почесною роботою… А була то старенька, сумовита бабуся, обличчя поважного й вдачі благочестиво-християнської, в ризах темних, які й пасували її зболеному та поморщеному виду, й умовляння її не пропали марно, бо все товариство почало отого Панча Костелла лаяти й усовіщати всіляко, хто зі стриманою грубістю, а хто й замахувався погрозливо, але всі вони його чистили на чім світ стоїть, чума б побрала цього пришелепка, та якого дідька йому треба, і ти негідник, і ти нікчема, і дурень заплішений, і лиходій триклятий, і рило свиняче, і вилупок бусурманський, і мати під тином тебе привела, викидня, аби та кара Божа перестала нарешті вивергати нісенітниці свої п’яні, а добрий сер Леопольд, кому відомий був квіт миру тихого, майоран лагідний {700} , раяв та напучував, що ця нагода, ця хвилина найсвященніша єсть і найпаче заслуговує найсвященнішою бути. У Горновій бо хоромині супокій панувати має.