– Гаразд,- кажу я.- Шкоди з такої гри, здається, не буде ніякої. Гадаю, містер Білл допоможе тобі розладнати плани кровожерних дикунів.
– А що я маю робити? - питає Білл, з підозрою дивлячись на хлопчиська.
– Ти будеш кінь,- каже розвідник.- Ставай рачки. Не можу ж я домчати до селища без коня.
– Треба його розважити,- кажу я,- поки ми доконаємо цю справу. Пограйся з ним трохи.
Білл стає навколішки, і в його очах з'являється вираз, що бував у кролика, який попав у сільце.
– Чи далеко ж до селища, хлопче? - питає він хрипким голосом.
– Дев'яносто миль,- каже розвідник.- І доведеться тобі напружитися, щоб поспішити туди вчасно. Ану, гайда!
Розвідник стрибає Біллеві на спину і гатить його п'ятами в боки.
– Ради бога, Семе,- каже Білл,- вертайся якомога швидше. Ні, не треба було просити за нього більше тисячі. Слухай-но, перестань мене штурхати, а то я зараз устану і дам тобі перцю.
Я подався в Поплар-коув, зайшов на пошту і в крамницю, посидів там, побалакав з фермерами, що приходили купувати всяку всячину. Один з пишними бурцями сказав, що все місто сполошилося: у старого Ебенезера Дорсета пропав хлопець - або заблудився, або його вкрадено. Саме це я й хотів дізнатися. Я купив тютюну, спитав, почім зараз сочевиця, непомітно вкинув у скриньку листа і пішов.
Поштмейстер сказав, що за годину прийде поштар і забере пошту у Вершину.
Коли я вернувся до печери, ані Білла, ані хлопця не було видно. Я пошукав навколо печери, зважився разів зо два гукнути, але відповіді не було. Отож я запалив люльку і сів на порослий мохом камінь.
Десь за півгодини в кущах зашелестіло - і на галявину перед печерою вийшов, кульгаючи, Білл. За ним чалився хлопчисько, ступаючи нечутно, наче розвідник. На його виду грала широченна усмішка. Білл спинився, скинув капелюха і витер червоною хусточкою обличчя. Хлопчисько спинився й собі - футів за вісім позаду.
– Семе,- каже Білл,- ти, мабуть, вважатимеш мене за зрадника, але я нічого не міг з собою вдіяти. Я людина доросла, завжди поводився, як належить мужчині, можу себе захистити, але бувають випадки, коли все йде під три чорти - і самолюбство, і самовлада. Хлопця нема. Я одіслав його додому. За давніх часів були мученики,- провадив він,- що воліли краще вмерти, авіж одмовитися від своїх улюблених химер. Нікому з них не доводилося зазнати таких жахливих тортур, як мені. Я прагнув лишитися вірним заповідям нашого ремества, та людське терпіння має межу.
– Та що скоїлося, Білле? - питаю я.
– Він примусив мене проскакати - всі дев'яносто миль до селища, ні на дюйм менше. Потім, коли поселенці були врятовані, мені дали вівса. Пісок - не дуже смачна його заміна. А потім цілісіньку годину мені довелося пояснювати йому, чому дірка порожня, як це так, що дорога йде в обидва боки, і чого трава зелена.
Кажу тобі, Семе, людське терпіння теж має межу. Схопив я його за карк і потяг униз із гори. Всю дорогу він брикався. Обидві ноги мої до колін - суцільний синяк. Разів зо два, зо три він укусив мене за великий палець і руку; доведеться тепер припікати рани. Але він пішов,- провадить Білл,- пішов додому. Я показав йому дорогу і дав на прощання такого стусана, що він за мить опинився футів на вісім ближче до міста. Шкода, звичайно, викупу, але що поробиш - інакше Біллові Дрісколу довелося б потрапити в божевільню.
Білл пихкає і відсапується, але його яскраво-рожеве лице аж сяє миром і спокоєм.
– Білле,- кажу я,- у вашій родині, здається, ніхто не слабує на серце. Правда, ні?
– Ні,- каже Білл,- спадкових хвороб у нас не було, крім малярії і нещасних випадків. А що хіба?
– Тоді ти можеш обернутися,- кажу я,- і глянути, що в тебе за плечима.
Обертається Білл, бачить - хлопець. Він ураз полотніє, важко сідає на землю і починає безтямно рвати траву й збирати гіллячки. Добру годину я боявся, що він з'їхав з глузду. Зрештою я сказав йому, що треба негайно покласти край цій справі і що ми встигнем одержати викуп і вшитися звідси ще до півночі, аби тільки старий Дорсет пристав на наші умови. Білл трохи підбадьорився, навіть здолав ледь усміхнутися хлопчиськові й пообіцяв йому грати ролю росіян у війні з японцями, коли трошки оклигає.
Мій план забрати викупні гроші, не ризикуючи потрапити в пастку, схвалив би кожний фахівець викрадацької справи. Дерево, під яким мали залишити відповідь, а потім і гроші, росло біля самісінької огорожі, що простягалася ген-ген понад дорогою, а навкруги лежало широке чисте поле. Якщо зграя констеблів засяде на того, хто прийде по листа, вони помітять його ще здаля в полі чи на дорозі. Та дзуськи! О пів на дев'яту я вже сидів на дереві, сховавшися серед зелені, як жабка-зеленуха, і чекав на посланця.
Читать дальше