Олександр Дюма - Три мушкетери

— Це правда, моя дитино, — сказала королева.

— Дайте ж мені цього листа, ваша величносте, не можна гаяти часу.

Королева підбігла до маленького столика, на якому стояла чорнильниця й лежали папір та пера. Вона написала два рядки, запечатала листа своєю печаткою й віддала пані Бонасьє.

— Проте, — мовила королева, — ми забули про одну дуже важливу річ.

— Про яку?

— Про гроші.

Пані Бонасьє зашарілася.

— Атож, — відповіла вона. — Мушу признатися вашій величності, що в мого чоловіка…

— Що в твого чоловіка немає грошей, хочеш ти сказати?

— Ні, гроші в нього є, але він дуже скупий, і це його головна вада. А втім, хай ваша величність не хвилюється, ми знайдемо спосіб…

— Річ у тім, що в мене теж зовсім немає грошей, — призналася королева. (Тих, хто прочитає спогади пані де Моттвіль [104] Франсуаза Бертрана де Моттвіль (1621–1689) з 1643 по 1666 рік була придворною дамою Анни Австрійської. Вона написала «Спогади з історії життя Анни Австрійської від 1615 до 1666 року»; видані в 1723 році, вони стали безцінним документальним свідченням звичаїв тієї епохи. , ця відповідь не здивує.) — Але стривай.

Анна Австрійська підійшла до своєї скриньки.

— Слухай, — сказала вона, — ось перстень. Мені казали, йому немає ціни; це подарунок мого брата, іспанського короля, отже, він належить особисто мені і я можу розпоряджатися ним, як сама схочу. Візьми цей перстень, продай його — і хай твій чоловік рушає в дорогу.

— За годину ваш наказ буде виконано.

— Ось адреса, — додала королева так тихо, що її ледве можна було розчути: — мілордові герцогові Бекінгему, Лондон.

— Лист передадуть йому у власні руки.

— Великодушна дитино! — вигукнула Анна Австрійська.

Пані Бонасьє поцілувала королеві руку, сховала листа за корсаж і, як пташка, випурхнула з кімнати.

За десять хвилин молода жінка була вже вдома. Як вона й сказала королеві, пані Бонасьє не бачила свого чоловіка, відколи його випустили з Бастилії, тож і не знала про зміну в його почуттях до кардинала. Ця зміна стала особливо помітною після двох чи трьох відвідин графа де Рошфора, який, підкреслюючи свою прихильність до Бонасьє, без особливих зусиль зумів переконати галантерейника, що викрадення його дружини було тільки заходом політичної передбачливості.

Молода жінка застала пана Бонасьє самого: бідолаха наводив лад у квартирі, де майже всі меблі були поламані, а шафи порожні, і думав, що правосуддя таки напевно не належить до тих трьох речей, про які цар Соломон сказав, ніби вони не залишають після себе й сліду [105] Цар Соломон у «Книзі притч» говорить про три незрозумілі йому речі, які не залишають після себе сліду: шлях орла в небі, шлях змії на скелі та шлях корабля серед моря. . Що ж до служниці — вона втекла відразу після арешту хазяїна. Бідолашна дівчина так перелякалася, що пройшла не зупиняючись од Парижа аж до своєї рідної Бургундії.

Опинившись удома, шановний галантерейник негайно повідомив дружину про своє щасливе повернення, і пані Бонасьє, поздоровивши його, передала, що скористається з першої ж вільної хвилини, щоб побачитися з ним.

Цієї хвилини довелося чекати аж п'ять днів. За інших обставин це здалося б панові Бонасьє надто довгим строком; проте розмова з кардиналом і відвідини Рошфора давали йому багату поживу для роздумів, а, як відомо, саме за роздумами найшвидше минає час.

До того ж думки Бонасьє були якнайутішніші. Рошфор називав його своїм другом, своїм любим Бонасьє і раз у раз повторював, що кардинал дуже високої думки про нього. Галантерейник уже бачив себе на шляху до щастя й багатства.

Пані Бонасьє теж багато думала за цей час, але її думки аж ніяк не були честолюбні; у своїх мріях вона мимоволі зверталася до гарного й сміливого юнака, очевидно, палко закоханого в неї. Одружившись у вісімнадцять років з паном Бонасьє й опинившися в оточенні чоловікових приятелів, зовсім не здатних викликати почуття в молодої жінки із серцем вразливішим, ніж у більшості людей її стану, пані Бонасьє лишалася байдужою до звичайних зальотів. Але дворянське звання, особливо в ті роки, справляло неабияке враження на городян, а Д'Артаньян був дворянином; до того ж, він носив форму гвардійця, яка, після форми мушкетера, мала найбільший успіх у дам. Він був, повторюємо, гарний, молодий і заповзятливий; він говорив про свої почуття з палкістю юнака, який щиро прагне завоювати серце коханої жінки. Усього цього було досить, щоб порушити душевну рівновагу городянки у двадцять три роки — а пані Бонасьє саме досягла цієї щасливої пори життя.