Олександр Дюма - Три мушкетери

Рішельє підійшов до каміна й притулився до його стінки; великий письмовий стіл одділяв його від Д'Артаньяна.

— Добродію, — почав кардинал, — вас арештовано за моїм наказом.

— Мені сказали про це, ваша світлосте.

— А чи знаєте ви, за що?

— Ні, ваша світлосте; єдина річ, за яку мене можна арештувати, ще не відома вашому високопреосвященству.

Рішельє пильно глянув на юнака.

— Он воно як! — сказав він. — Що ви маєте на увазі?

— Якщо ваша світлість зводить мені сказати, в яких злочинах звинувачують мене, я розповім про те, що вчинив насправді.

— Вас звинувачують у злочинах, за які рубали голови людям, набагато вельможнішим за вас, пане! — мовив Рішельє.

— В яких саме, ваша світлосте? — спитав Д'Артаньян зі спокоєм, який здивував самого кардинала.

— Вас звинувачують у листуванні з ворогами королівства, звинувачують у тому, що ви вивідали державні таємниці, а також у спробі перешкодити важливим планам вашого воєначальника.

— Хто мене звинувачує в усьому цьому, ваша світлосте? — мовив Д'Артаньян, здогадуючись, що це — справа рук міледі. — Жінка, затаврована державним правосуддям, жінка, яка одружилася з одним чоловіком у Франції і з другим в Англії, жінка, яка отруїла свого другого чоловіка й намагалася отруїти також мене?

— Що ви кажете, пане? — здивовано вигукнув кардинал. — Про яку жінку йдеться?

— Про леді Вінтер, — відповів Д'Артаньян. — Так, про леді Вінтер, усі злочини якої були, певно, невідомі вашому високопреосвященству, коли вже ви удостоїли її своїм довір'ям.

— Пане, — мовив кардинал, — якщо леді Вінтер вчинила всі ті злочини, про які ви кажете, її буде покарано.

— Її вже покарано, ваша світлосте.

— Хто ж її покарав?

— Ми.

— Вона у в'язниці?

— Вона померла.

— Померла! — повторив кардинал, не вірячи своїм вухам. — Померла! Ви, здається, сказали, що вона померла?

— Тричі вона намагалася вбити мене, і я пробачив їй; але вона отруїла жінку, яку я кохав. Тоді мої друзі і я впіймали її, судили й скарали на смерть.

І Д'Артаньян розповів про отруєння пані Бонасьє в Бетюнському монастирі кармеліток, про суд в самотньому будиночку, про страту на березі Лісу.

Дрож пробіг по тілу кардинала, хоч він умів стримувати свої почуття.

Та враз, наче під впливом якоїсь невисловленої думки, його досі похмуре обличчя проясніло й стало зовсім безтурботним.

— Отже, — мовив він напрочуд лагідним голосом, що дивно контрастував з суворістю його слів, — ви привласнили собі право судити, не подумавши про те, що люди, які не мають повноважень карати і все-таки беруть на себе цю місію, самі стають убивцями!

— Повірте, ваша світлосте, я й на гадці не мав виправдовуватися перед вами. Я ладен прийняти ту кару, яку вашому високопреосвященству завгодно буде визначити для мене. Я не так уже й ціную життя, щоб надто боятися смерті.

— Авжеж, я знаю, ваша хоробрість мені добре відома, — мало не з щирою прихильністю зауважив кардинал. — Тому можу вас наперед запевнити: на вас чекає не тільки суд, а й заслужена кара.

— Хтось інший відповів би вашому високопреосвященству, що він має своє помилування у власній кишені. Я ж лише скажу: наказуйте, ваша світлосте, я готовий до всього.

— Ваше помилування? — здивовано спитав Рішельє.

— Авжеж, ваше світлосте, — відповів Д'Артаньян.

— А хто його підписав? Король?

Кардинал промовив ці слова з неприхованою зневагою.

— Ні, ви, ваше високопреосвященство.

— Я? Ви що, збожеволіли, пане?

— Ваша світлість, безперечно, впізнає свій почерк.

І Д'Артаньян поклав перед кардиналом безцінний документ, який Атос здобув у міледі й віддав юнакові, щоб він служив йому охоронною грамотою.

Кардинал узяв папір і повільно, наголошуючи на кожному слові, прочитав:

«Пред'явник цього діє згідно з моїм наказом і на користь держави.

В таборі під Ла-Рошеллю, 5 серпня 1628 року.

Рішельє».

Прочитавши ці два рядки, кардинал глибоко замислився, але не повернув документа Д'Артаньянові.

«Він вирішує, як краще мене скарати, — подумав Д'Артаньян. — Ну що ж! Коли вже на те пішло, він побачить, як вмирає дворянин».

Молодий мушкетер був певен, що геройськи зустріне смерть.

Замислившись, Рішельє то згортав, то розгортав у руках записку. Нарешті він підвів голову, зупинив свій орлиний погляд на чесному, відкритому й шляхетному обличчі Д'Артаньяна. Він прочитав на цьому обличчі сліди всіх страждань, що їх Д'Артаньян зазнав за останній місяць, і втретє, а то й учетверте подумав про те, які великі надії подає цей юнак у свої двадцять років і як успішно міг би скористатися з його енергії, мужності та розуму далекоглядний політик.