— Ми свідчимо це, — в один голос сказали мушкетери. Д'Артаньян вів далі:
— Перед Богом і людьми я звинувачую цю жінку в тому, що вона хотіла отруїти й мене, підсипавши отруту в вино, надіслане з Віллеруа з фальшивим листом, в якому намагалась переконати, що це вино дарують мені мої друзі. Бог урятував мене; але замість мене помер інший, ім'я якого Бризмон.
— Ми свідчимо це, — так само сказали Портос та Араміс.
— Перед Богом і людьми я звинувачую цю жінку в тому, що вона підбурювала мене вбити графа де Варда. А що тут немає нікого, хто міг би засвідчити правдивість цього звинувачення, то я сам його свідчу. Я сказав усе.
І Д'Артаньян разом з Портосом та Арамісом відійшов у протилежний куток кімнати.
— Тепер ваша черга, мілорде! — сказав Атос. Барон вийшов наперед.
— Перед Богом і людьми, — мовив він, — я звинувачую цю жінку в тому, що за її намовою було вбито герцога Бекінгема.
— Вбито герцога Бекінгема? — вигукнули всі влад.
— Так, — сказав барон, — убито! Коли я одержав вашого листа, в якому ви попереджали про небезпеку, то звелів арештувати цю жінку й доручив стерегти її одному вірному та відданому мені офіцерові. Вона спокусила його, вклала йому до рук кинджал, підмовила вбити герцога, і, можливо, саме в цю хвилину Фелтон розплачується своєю головою за злочин цієї фурії [248] Фурія — в римській міфології богиня помсти.
.
Почувши про ці нові, досі невідомі їм злочини, судді мимоволі здригнулись.
— Це ще не все, — провадив лорд Вінтер. — Мій брат, який зробив вас своєю спадкоємицею, помер за три години від дивної хвороби, яка лишає по всьому тілу синюваті плями. Сестро, від чого помер ваш чоловік?
— Який жах! — вигукнули Портос і Араміс.
— Убивце Бекінгема, убивце Фелтона, убивце мого брата, я вимагаю для вас правосуддя і обіцяю, що коли не доб'юсь його від інших, то вчиню його сам!
І лорд Вінтер став поруч з Д'Артаньяном, поступаючись місцем перед іншим обвинувачем.
Міледі схилила голову на руки, намагаючись зібрати думки, що переплутались їй у голові від смертельного жаху.
— Тепер моя черга, — мовив Атос, затремтівши, як тремтить лев, угледівши змію, — тепер моя черга. Я одружився з цією жінкою, коли вона була ще зовсім юною дівчиною, одружився проти волі моєї сім'ї.
Я дав їй своє багатство, дав своє ім'я. Г от якось я побачив, що цю жінку затавровано: на лівому плечі в неї випечено квітку лілії.
— О! — вигукнула міледі, підводячись. — Навряд чи знайдеться той суд, який зможе підтвердити цей безчесний вирок! Навряд чи знайдеться той, хто виконав його!
— Стривайте, — пролунав чийсь голос — На це відповім я! І незнайомець у червоному плащі вийшов наперед.
— Хто це, хто це? — вигукнула міледі, задихаючись од страху; її розпатлане волосся заворушилось над змертвілим обличчям, наче живе.
Всі звернули погляд на незнайомця, бо ніхто, крім Атоса, не знав, хто він такий.
А втім, Атос теж дивився на нього так само здивовано, як і інші, не розуміючи, чим причетний він до тієї жахливої драми, розв'язка якої наставала у цю хвилину.
Повільно й урочисто підступившись до міледі на таку відстань, що між ними лишився тільки стіл, незнайомець зірвав з себе маску.
Міледі з острахом вдивлялася в це бліде обличчя, облямоване чорним волоссям і такою ж чорною бородою, в обличчя, що зберігало байдужий, крижаний спокій. Потім вона рвучко підвелась, шарпнулась до стіни і закричала:
— О ні, ні! Ні! Це пекельна мана! Це не він!.. Рятуйте! Рятуйте! І вона обернулась до стіни, наче бажаючи руками розсунути її й сховатися за нею.
— Хто ви такий? — мовили всі свідки цієї сцени.
— Спитайте в цієї жінки, — відповів незнайомець у червоному плащі, — ви самі добре бачите, що вона впізнала мене.
— Лілльський кат! Лілльський кат! — вигукнула міледі, в нестямі чіпляючись руками за стінку, щоб не впасти.
Всі відступили, і незнайомець у червоному плащі залишився сам посеред кімнати.
— О пожалійте, змилуйтеся! Пробачте мені! — волала міледі, падаючи навколішки.
Незнайомець зачекав, поки настане тиша.
— Я вам обіцяв, що вона мене впізнає! — сказав він. — Так, я кат міста Лілля, і ось моя історія.
Всі дивилися на незнайомця, з тривожним нетерпінням чекаючи, що він скаже.
— Ця молода жінка була колись такою ж вродливою молодою дівчиною. Вона була черницею Тамплемарського монастиря бенедиктинок. Молодий священик, щиросердий і глибоко віруючий, відправляв служби в церкві цього монастиря. Вона вирішила спокусити його і довела свій задум до кінця. Вона могла б спокусити навіть святого!..
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу