Олександр Довженко: Повість полум'яних літ

— Це моя дочка. Прошу вас далі, до іншого класу, — сказав Василь Маркевич.

— Дуже добре, — посміхнувся Шредер. — Дозвольте? — звернувся він до Уляни й, не діждавшись відповіді, сів, поклавши на кафедру стек і кашкета.

— Продовжуйте. Скажіть їй, хай продовжує.

— Продовжуйте. Пан комісар хоче послухати вашу лекцію, — сказав українською мовою офіцер-перекладач. Це був середній на зріст, непевного віку, якийсь ніби весь збляклий суб'єкт. Звали його Грибовський.

Вигнаний в числі гетьманських недобитків з України у вісімнадцятому році, недолугий син волинського попа Євген Грибовський прожив за кордоном двадцять п'ять років. Чверть сторіччя носило його по Німеччині, Канаді, Бразілії, Аргентіні, Південній Африці, Франції, Балканах.

За довгі роки блукань, зазнавши стільки пригод, що їх стало б на добрий десяток бульварних романів, він зробився відомим не одному десятку контррозвідок. Не один таємний шеф ховав у себе його фотографії, доноси й клятви на вірність. «Комівояжер терору», як звали його у відповідних колах, мав підданство Латвії, Чехословаччини, Франції, Німеччини, Болгарії, Аргентіни. Був агентом багатьох держав. Любив вродливих жінок, вино, кохався в коштовних самоцвітах і полюбляв вишукано гарні костюми авантурників. Брався робити все, нічого не вміючи, не маючи жодного людського фаху.

Довго блукаючи чужиною, сіяв ненависть до уряду свого народу, маніакальне марячи Україною, вже тільки як приводом помсти.

Але відшумували вже жалюгідні роки розчарувань по ресторанах, другорозрядних готелях, купе вагонів. Минулась молодість, пролинула ціла епоха в химерній авантурницькій метушні. В стомленій хворій уяві переплуталися всі шляхи-дороги цілого світу, й рідні люди десь порозгублювались і давно забулись, і навіть забувся батько в селі, нікчемний нерозумний попик.

Це була вже мінус-людина. Використовуючи його для загарбницької мети, німецькі фашисти не вірили жодному його слову й зневажали його, як людський покидьок, який завжди потрапляє під ноги на непрямих шляхах міжнародної політики.

Таким був Грибовський. Війна Німеччини з Радянським Союзом застала його чортзна-де, в Італії, Тунісі чи в Мадріді. За кілька днів він був уже в німецько-фашистській формі. Грізним потоком понесло його разом з фашистською ордою на Україну.

— Продовжуйте! — наказав він вчительці.

— Літописець оповідає: князь Святослав ходив легко, як барс, — сказала Уляна, звертаючись до учнів. — Він ніколи не брав у походи возів, ні м'яса не варив, але, покраявши конятину, чи звірину, чи яловичину, пік на жару. Ні намету не мав, ні постелі, й ніколи не рушав на ворогів своїх, не оголосивши війни. Благородний і простосердий слов'янин, він завжди попереджав про свій похід: «Хочу йти на ви». Він виріс тут, де й ми. Он там за горою, у Вишгороді, жила його мати Ольга. Ось тут за вікном, де стоїть Троянова хата, паслись його коні тисячу років тому...

Уляна зробила невелику паузу, тамуючи хвилювання. Клас не спускав з неї очей. Було так тихо, що, здавалось, чути рух крові в серцях.

Ніяка промова не могла дужче зворушити юні натури учнів, викликати більшу схвильованість, ніж ці прості слова. В устах молодої вчительки голос народу пролунав невмирущим тисячорічним дзвоном, немовби звідкілясь здалеку засурмили над Дніпром прадідівські сурми, заіржали коні на степових пагорбах, потягло потом і кров'ю древніх січ, і могутній брязкіт старих мечів розлігся над гуркотом нещодавно відгримілих рідних гармат і танків. Все було зрозуміло до кінця. Все кликало на подвиги.

Комісар не зводив з Уляни водяних очей. Грибовський шепотів на вухо йому переклад і так само жер її очима.

Уляна відчувала на собі погляди ворогів, їй було страшно, як буває страшно в першому бою молодому недосвідченому воїну, коли з флангу починають поливати його безперестанним нищівним вогнем. Але ось під натиском благородної волі до життя й перемоги стишується хвиля страху. Увільнившись від життєвих пут, кидається воїн вперед з удесятеро більшою снагою, й тоді особливої влучності набувають його удари по ворогові і з особливою владною силою лунає його бойовий клич.

..Голос Уляни зміцнів. За якусь мить він ніби постарішав на декілька років. В ньому пролунав відвертий уже заклик.

— Коли дев'ятсот сімдесят другого року орди печенігів, керовані візантійцями, оточили його біля дніпрових порогів і він побачив, що виходу ніби нема, він все-таки знайшов для себе й своєї дружини вихід у битві. Коли всі були поранені, й мечі потупились, і смуток закликав до втечі з поля битви, він сказав: «Воїни, не посоромимо землі Руської, поляжемо тут кістьми. Мертві сорому не ймуть».