Олександр Довженко: Повість полум'яних літ

І здалося раптом Орлюку, що впав він, з якогось дива, не на землю між здуті коні й німці, нестерпно смердючі, а в дідів човен, і весняна повідь підхопила його й понесла хутко-хутко, кружляючи поміж сокорами, вербами, дубами, крізь чудові зарості вербняку й лози. Розпукувались бруньки на затоплених деревах, бриніли ніжні кетяги цвіту. Потім човен поплив серед водяних квітів, поминаючи села, хутори, а в весняному небі снувались навдивовижу ніжні хмарки. Потім вода зникла, і старезний просмолений дідів човен поплив по траві, по квітучому садку, кружляючи поміж кущів порічки, аґрусу, повз пасіку та омшаник, і приплив, як у казці, попід рідну хату.

— Іване! Це ти, наш Іваночку! — бігли до нього батько-мати, дід, баба, сестри. А він лежав у човні не поранений, а зовсім здоровий і радісний, тільки йому невільно було встати.

— Іване! Іваночку! — бігла до нього стежкою вона, найдорожча його Уляна. — Іваночку, повернувся!

Вони схилилися до нього всі, добрі, люблячі, тільки він не міг підвестися.

— Іваночку, та озвися ж до нас хоч словечком! Та чого ж на тобі така біла сорочка?

— А я сьогодні переходив у другий клас, — сказав Орлюк, щасливо посміхаючись.

— Да там же війна, де ти був? — поспитала мати.

— Війна, мамо... Там все. Всенький світ. А видно!..

— Горить?

— Ой горить!.. І видко, мамо, на сто років уперед.

— Та й коли вже воно скінчиться?

— А наказ же був.

— Який наказ?

— А шукай мене, моя мати. Шукай мене, моя мати, в степах край дороги. Там я буду, моя мати, тричі зимувати, своїм чубом кучерявим степи устилати, своїм тілом комсомольським орлів годувати, своєю кров'ю гарячою річки виповняти, людство визволяти.

— Так це ж пісня?

— Ні, співаємо іншої. Ось пісня, — посміхнувся Орлюк і стиха заспівав: «Дівчино Уляно, збуди мене рано, та так збуди рано, а ще й не світало. Щоб у барабани та не вибивали, золотії труби та не вигравали...»

Уляна не витримала пісні й тихо заголосила.

— Ну, а це що за мертвяки? — запитав дід, показуючи на побитих фашистів у ногах Орлюка на дні човна.

— Це вороги, — сказав Орлюк. — Я був навідником. Кричу — вогонь на мене! Вогонь на мене!.. Вони до мене: «Вер іст дорт?» А я: «Смерть!» Ай!..

Гітлерівці тримали його за ноги задубілими руками.

— Втрачаю свідомість, — сказав Орлюк тривожно й голосно, неначе щоб пробудитись, зупинити прудководу річку. Він лежав на полі битви в крові й бруді, вчадівши від трупного смороду.

Потім, непритомніючи, він знов полинув додому, але вже не міг наблизитись.

— Гей, гей!.. Уляно!.. — гукнув він до своїх рідних, простягаючи руки, але вони хутко віддалялись. Щось нестримно несло його геть з рідного саду.

До Орлюкової хати підходили з Західної Європи найогидніші її представники — гітлерівські фашисти.

Вони ввійшли в село під барабанний дріб і музику губних гармошок. Вони стукали в кожні двері, в кожне вікно. Вони майже всі щось їли, жували, деякі здавались п'яними. У водяних очах окупантів заяяла духовна вбогість.

Йшла війна в ефірі. Відбувалися сутички між радіостанціями. Радіостанції Берліна, Києва, Братіслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима розносили по всьому світу промову фюрера України Еріха Коха:

— На безмежних просторах України є земля для всіх солдатів. Солдати, ви мені можете повірити, що я витягну з цієї країни останнє, щоб забезпечити вас. Сорок п'ять гектарів на солдата! Ось що значить воювати, коли тебе веде Гітлер!!!

— Хайль! Хайль! Хайль! — хрипів ефір.

— Говорить радіостанція імені Тараса Шевченка! Дорогі товариші робітники, колгоспники й трудова інтелігенція України! Гітлер і його банди прагнуть завоювати світ і створити світову рабовласницьку імперію...

— Говорить Будапешт! Хайль! Хайль! Хайль!

— Говорить Берлін! Солдати! Збувається вікова паннімецька мрія об'єднання Балтійського й Чорного морів під скіпетром фюрера! Хайль! Хайль! Хайль!

— Говорить Москва!.. Що сталося б з людством, коли б не було нас. Радянського Союзу? Де черпали б народи силу й мужність в боротьбі з фашистським гігантом? Куди покотився б світ? В яку безодню?..

— Говорить Берлін!.. Убивайте, вбивайте, вбивайте нещадно партизанів і всіх, що діють разом з ними, наказую в полон не брати й не розстрілювати, а тільки вішати.

— Говорить Москва!.. Брати й сестри! В цій велетенській боротьбі двох світів вирішується доля Радянського Союзу, а з ним Української Радянської держави. Вирішується питання життя народів взагалі і нашого народу. Чи розвиватиметься наша культура, чи загине разом з нами? Чи буде Україна вільною Радянською республікою, чи щезне й обернеться навіки в фашистсько-німецьку колонію?..