Олександр Довженко - Повість полум'яних літ

Вийшли в поле сіяти. Незвичайною була сівба над Дніпром у сорок четверту весну. Не гули моторні машини в полі, не красувались свіжою фарбою широкі сіялки. Війна пожерла багату колгоспну техніку, винищила й покалічила коней, засмітила зерно.

Орали тракторами, але орали й коровами, й скопували лопатами. Сіяли прадавнім способом з щедрих хліборобських рук.

Старі колгоспники ішли цепом, як воїни, поволі, з непокритими головами.

Далі йшли сіячки — жінки й удови солдатів на чолі з Василиною Бовкуновою. Сіяв лікар Вірський, а за ними народний суддя Іван Орлюк з Уляною й чимало хто ще, а малеча бігла босоніж за боронами або гуляла у війну круг мертвих «тигрів».

У декого на грудях виблискували бойові ордени.

Весняний вітер надимав порожні рукава у Платона Вернигори і Юрка Мирси. Сіячі проходили з повними ііригорщами давців по полю недавніх битв і, поглядаючи на широкі задніпрянські простори, згадували хоробрих товаришів своїх і командирів.

І тому що кров загиблих ще не цілком всочилась у землю, й рани на живих ще нили на негоду, й уночі боліла порожнеча на місці відірваних рук, спогади, як хвилі, перекочувались старим полем, і картини бою над Дніпром виринали з пам'яті людської з нестримною силою.

Тоді повітря розтинали брязк й гуркіт. Поле двигтіло під вагою танків, гармат і різного іншого рухомого кричущого заліза.

Ревли літаки. Стрімголов! бомби освистували людське життя катастрофічним свистом.

На вншгородських пагорбах, на старому кладовищі, горіли танки. Чорні стовпи диму над Дніпром провіщали загибель Гітлеру.

Горіло село. Тисячі гармат било по ворогові без-перестань, і безупинно грім гримів, і люди метались у куряві, в диму, в блисках своїх гармат, як привиди епохи.

Земна куля оберталася в порожнечі. (Мультиплікат). Величезна смуга пожеж над Росією, Білорусією, Україною вгорнула її в дим.

Літаки вершили свою нищівну справу, — здавалось, чути було, як стогне земля. (Знайти вираз у музиці).

«Вони винайшли крила й поменшили мене, знищили мої віддалі й таємниці, і я вже затісна для них. їх генії вже розтлівають ідеальну мою сферу, проникаючи в мій атом і розщеплюючи його всесвітню узгодженість. Що буде? Зникну я, вибухнувши одного разу в світовому просторі? Згорю? Розвію в космосі свою неспокійну людську плісняву й перестану бути?..»

Але ось поступово з радіосвисту, й вищання, й стукоту радіошифрів та злобного гарчання ефіру вихопився людський голос:

— Ні! Не припиниться буття, краща з планет, наша Батьківщино, Мати-Земле! Зникнемо ми, зміняючись на твоєму лоні, покоління за поколінням, як хвилі в океані, в кривавих обіймах страждання з радістю. Але, зникаючи, завжди казатимемо: «Слава тобі! Слава твоєму хлібові, винограду й вину, слава приходу й відходу, весні й осені, дням і ночам, росі вечірній і вранішній росі, любові, й праці, й дорогоцінній крові, пролитій в ім'я волі й братерства народів, в ім'я збагнення найголовнішої таємниці життя на тобі — таємниці нашої людської спільності. Ми твої діти, і ми твоя міра: ти прекрасна!»

Тихо в полі. Принишкли гармати. Загасли жертовники на пагорку, іржаві танки зяяли чорно-рудими пробоїнами. Ні на що вже не потрібні, пошматовані гусениці поблискували сталевою лускою, наче побиті велетенські змії. Ями, патрони, гільзи, дрантя й мотлох, і без ліку вбитих.

Іван і Уляна зупинились на пагорку. Перед ними простяглось Задніпров'я.

— Яка краса!

— Про що ти думаєш? Скажи... Ти хотів би жити тут не тепер? За княгині Ольги, при Ярославі, при Хмельницькому? Або через сто років?

— Тепер.

— І я.

— Бо ж ми, справді, відстояли псі минулі сторіччя, — сказав Орлюк, дивлячись на вічне свято Задніпров'я. — Всю нашу історію, миііулу й майбутню.

— Ти щасливий?

— Так! Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненависті й страху, що збагнув своє місце на землі. В цій жмені колгоспного зерна, — Орлток розтулив перед Уляною широку долоню з насінням пшениці, — в цьому-от виявилось справді більше змісту, ніж у всій фашистській історії. Ти помітила, як сіють?

— Помітила.

Орлюк глянув на сіячів. — Ось він іде «над війною, наш народ». Це безсмертні слова твого батька. Яка битва може зрівнятися з цією картиною!

Старі сіячі, жінки, підлітки й фронтова бригада Романа йшла цепом і, засіваючи поле бою зерном, гомоніли про своє:

— Ну, рука вже, кат з нею, мені не шкода, — казав Платон Бернигора, сіючи правою.

— А що жаліть? — спитав Сорока.

— Еге ж. А от за чим жалкую, що не став героєм.