Олександр Довженко - Повість полум'яних літ

Грибовський. Почекайте, я зараз все поясню... Коли я прийшов на Україну з ними, я зрозумів, що я тут чужий. Я діяв в ім'я страху смерті, люті, помсти. Я зараз все скажу. Все! — Грибовський трагічно змахнув руками й повернувся до народу. Він щось хотів сказати. Але в цей час понад самою школою прогув літак і закидав листівками всі хати, городи, вигін.

— Листівки кидають! — гукнув у вікно Тарас Бовкун.

— Які?

— Про дядька Романа. Шість танків розбив!

— Хто?

— Дядько Роман танки побив! — крикнули у вікно двоє ясноголових хлоп'яків і бігом подалися вулицею. Народ витовпився з школи.

— Послухайте! — жахнувся Грибовський, але ніхто вже його не слухав.

— Обридло слухати всяке падло, досить. Робота стоїть! — 3 цими словами пішли з залу суду останні свідки Сильвестр Волощук і Платон Злотаренко.

— Народ не цікавлять ваші зізнання. Народ зайнятий, — сказав підсудному голова суду.

Тим часом босоногі гінці прибігли з листівками додому. Старий Семен Клунний порався в садку.

— Діду ! — батько танки побив!—загорлали вони, задихавшись, і поквапом почали читати старому листівку.

— «Шановний Семене Власовичу!..»

— Пішли геть, нечистий вас носить! Не дражніться! — розсердився дід.

— Діду, таж справді! «Радісну вістку подаємо вам! Син ваш Роман Семенович удостоєний найвищої... Героя Радянського Союзу! — читали хлопчаки привітання Військової ради. — Ви з повним правом можете пишатись...»

В цей час з хати вийшла мати.

— Мамо! — кинулись діти до матері. — Мамо, наш

тато Герой!

З цієї причини не довелось виступити з обвинувальною промовою прокуророві Орлюку.

Більше того — коли через півгодини Грибовського й Курбацького повели за село в провалля, ніхто в їх бік навіть не глянув. Народ купчився вже біля Романової хати.

Перед Семеном Клунним зібралося півсела.

Старий коваль не був письменним, тож листівку про сина йому читав уголос немолодий уже колгоспний рахівник Макар Падалка.

— «Шість ворожих танків знищив ваш син у нерівному бою на кордоні...»

— Шість танків!

— Тихо!

— «Тільки кращі сини нашого народу, для яких нема в світі нічого вище за захист Вітчизни, тільки такі люди здатні творити чудеса доблесті...» Читайте хтось, бо в мене чогось букви стрибають...

З цими словами розчулений Макар подав листівку Подорожньому.

Але не встиг Подорожній роздивитись, звідки починати, як не менше десяти голосів підхопили текст:

— «Недалекий той час, коли ворог буде розгромлений!»

Потім разом всі замовкли. Лунав лиш голос молодої вчительки:

— «І тоді син ваш повернеться додому до вас, до дружини, до дітей, повернеться з перемогою, й слава про нього, як про богатиря землі української, буде жити й гриміти в віках! Спасибі вам, батьку Героя. Військова рада фронту».

Запанувала врочиста пауза. Всі з повагою дивились на старого, чекали від нього слова.

— От вам і Роман! — почувся чийсь голос. — Що ви скажете, Семене Власовичу?

Але Семен і тепер, в урочисту хвилину життя, не зрадив себе, — суворість оберігала його горду душу від марнолюбства й сусти.

— Не знаю, — сказав він, спокійно вдивляючись кудись вдалину і дослухаючись до людського слова — чи нема часом у кого сумніву, невіри або й заздрості, — щоб не видатись смішним чи недостойним суворого свого часу, додав байдуже:

— Як на мене, то це або агітація якась, або ж брехня. Як же це, справді, щоб отак от шість танків? Що це вам, крижаки на болоті? Та на який ляд тоді кувати їх, залізо переводити, коли отак!

— Це вже не нашого розуму розпорядження, — зауважив Хома Чепурний. — Виходить, так от!

— Ну, коли так, то й так. Нехай-но вже. Я радий, — здався старий коваль.

І тут з-за повороту з'явився раптом на вілісі — хто б подумав? — Роман!

Спершу ніхто його не впізнав. Він був без бороди і весь у пилу. Тільки ясні, як колосся ячменю, вуса свідчили, що це Роман. Легка гімнастьорка, погони, пілотка й перебування в походах омолодили його років на двадцять. За плечима — гвинтівка. На грудях — Золота Зірка. За вілісом гуркотіла пара трофейних тягачів. Це генерал Глазунов прислав на посівну обіцяну допомогу.

Оточений народом, віліс зупинився просто самої хати.

— Романе Семеновичу!

Посипались запитання, вигуки, сміх і знову розпитування.

— А як той? А той? А чи живий такий-то? А чи далеко звідси? А як воює Павло Горобець?

— Нічого воює! Погнали Гітлера вже к чортовій матері аж у Румунію.

— А як Лобода? Як Бухало?