Микола Хвильовий - Сентиментальна історія

Тоді маестро Дантон пише. І його древній каламар, що з нього падають ножі дві сотні літ, зачаровує таким незначним деталем, як спогад, коли він уперше взяв у руки перо й з тривогою вивів першу літеру. Це була «М». Мисль? Милість? М'ятеж? - не знає. але він думає, чи не була то Марія. - Я тебе заклинаю, як індійський факір! - кричить Дон-Квізадо.- Я хочу пізнати твою душу, о матеріє! Невже ти, як панцерник, і сила моєї художньої інтуїції не найде дороги до твоєї темної душі? Маестро Дантон усміхнувся й кинув царственно-похабний жест. Дон-Квізадо змовк. Балаганчик заревів, загримів, зарокотав. Вискочив циган, метнувся перед публікою і пропав за тиром…

- …Фу, чорт! яка нерозбериха! - скрикнула я й прокинулась. За вікном стояла мертва ніч. Але я, очевидно, недовго спала, бо в двері мені знову настирливо стукали. «Стукаєш?» Ну і стукай! - подумала я, і знову почала засинати. Тоді сниться мені другий сон. На краю оселі, де праворуч порожній майдан і старовинна козацька церква, стоїть хатка на курячих ніжках. І хатка, мов казка, мов пушкінська няня, як Гофман, як бризки Вайлда, як ночі, що тисяча їх і одна. Летять у ніч безшумно кажани. Кричить тривожно сич: - Угу! В хатці я, аферистка, провокаторка, убивця, і моя сестра - проститутка. Сестра допіру прийшла з тайного публічного дому й сидить на печі біля сибірського кота. Кіт таємно муркотить своє одвічне муркотіння. -…Але як мені обмити руки,- з тоскою думаю я,- коли вони в людській крові? Кому розповісти свою муку - я, аферистка, провокаторка, убивця? Вчора я зарізала на великій дорозі, що ховається за мигдальними кучугурами, що пересікає тракт Карпа XII,- вчора я зарізала жінку з дитиною. Три дні позад я спровокувала цілу країну. - Б'янко,- раптом звертається до мене сестра, і в її очах стоїть невимовна скорбота.- Яка тоска! Тоді я повертаюсь і бачу в первіснім степу над вітром тирси гострі списи. Іде ватага, і стоїть степ, як мариво в пожарах. Тисяча й одна ніч, забута країна, медові ландшафти, екзотика круторогих волів»… - Чи не це понесе Чаргар на олтар світового мистецтва,- думаю я. Тоді мене знову зажурено перебиває сестра: - Б'янко, ти чуєш? - Що чуєш? - скрикнула я.- Сволоч! Замовчи, потаскухо! Сестра уткнула обличчя у вовну сибірського кота й тихенько заплакала. - Сестро! - говорю я далі.- Ти не знаєш, хто буде цезарем майбутньої імперії - світовий мільярдер чи світовий чиновник? І каже сестра крізь сльози:

- Яка ти чудна, Б'янко, хіба ця мисль і тебе тривожить? Тоді починає колихатись хатка на курячих ніжках. Мене хилить. Я безумовно хочу заснути. Сестра пестить мою голову. В кімнаті - домовина - така змертвіла тиша, і… раптом очі мої зупинились: вони найшли крапку. - Морітурі те салютант! - скрикнула я, як римські гладіатори, що йдуть повз імператора на бій. Але це було тільки передчуття. Навколо мовчазно, і лиіне цвіркун, як дячок над мертвим, одбиває речитативом. Тоді я підходжу до вікна й бачу: на темно-синьому фоні бездонного неба, над порожнім майданом, над козацькою церквою, що одиноко стоїть на краю оселі, в повітряних просторах маячить велетенський чорний силует. Це була така божевільна фантастика, що я мимоволі відкинулась від вікна. Але - даремно: дика кішка тривоги вже торкнула мене своєю ласкавою лапкою. Ще раз торкнула і так м'яко, і так енергійно. І впало моє серце, і розсипалось ледве чутним тривожним дзвоном. Я напружую мислі, де я бачила цей велетенський силует в кепі? - О, далекий! - раптом скрикнула я й побачила: з жахною силою, розсікаючи темно-сині простори, летів на землю витвір геніального скульптора. Потім удар - і тиша. - О, далекий! - знову скрикнула я і, божевільна, вискочила з хатки, що на курячих ніжках. І знову переді мною змертвілий порожній майдан і нічне темно-синє небо. «Де ж він упав? - думаю я.- Де ж цей геніальний витвір у кепі?» Тоді я побачила: там, де впав він, замаячіли три могили. І лежать у цих могилах у середньовічних капелюхах три витязі. І сказав перший: - Морітурі те салютант!

…Я знову прокинулась. На чолі мені лежали краплі холодного поту. У вікно вже зазирав міський світанок. Я підвелась і наділа виступці. Якесь передчуття охопило всю мою істоту. Невідома сила потягла мене до дверей. Я в розпуці відчинила їх і побачила перед дверима закривавлений труп товаришки Уляни з розрубаною головою. Але дивно: я навіть не скрикнула. Я тільки подумала тоді, що товаришку Уляну вбив, очевидно, товариш Бе. «Бідний, бідний товариш Бе!» - згадала я її теплу фразу. Тоді я заперла двері й підійшла до ікони (перед нею жевріла лампадка). Я спершу здивовано подивилась на образ Спасителя, а потім суворо сказала: - Ну, Боженько! Чому ж ти не відчинив дверей, коли до мене стукала твоя раба Уляна? Ну? В кімнаті стояла півтемрява, і на неї поволі і обережно насувався міський світанок. Лампадка ввесь час миготіла й робила на образі Спасителя химерні тіні. Було тихо й урочисто.