Микола Хвильовий: Синій листопад

Гофман одразу ж одійшов:

- Ну, от… відповідальна балда сказала, а ви повторюєте. Мабуть, бувший комівояжер говорив, комерсантик.

І сів на ліжко.

Марія усміхалась.

Зиммель свиснув демонстративно.

- Робоча опозиція.

Ще раз звякнув шпорами й вийшов.

Марія дивилась у вікно й думала про всефедеративне міщанство, про Вадима і м'яла в руках вітку сосни. Вона думала, що міщанство йде, проходить, коли засіріло, але ще не зійшов східний огонь. Було надто боляче, бо за спиною стояли каларні, але ясні дні, коли з кожного нерва било джерело непохитної завзятости й певности в казковість майбутніх годин.

У вестибюлі чітко й агітаційне кричав хтось:

- Ми не раби!

А другий голос дзвінко одкликався:

- Рабами не будемо!

Ще думала Марія про дитячу наївність мільйонової маси, що на протязі довгих років умирала стійко, мов фанатики середньовіччя, що під стягом вічности пройшла з гарячими очима вздовж і впоперек рівнини республіки.

Гофман заспокоївся й дивився на сосну:

- От куди б нашому Вадимові. В бір.

Марія раптом згадала й сказала з сумом:

- Це ж жорстоко…

- Ви про Вадима?

- Ну да… Вічний ідіотський трафарет: mеmеntо mоrі.

За вікном знову посувався синій листопад.

Ішов вечір, як і завжди, невідомий і глибокий.

Ішов сірий і таємний і відходив за вітрами в Закаспії.

Іноді з моря пролітала самотня хмара і, сполохано озираючись, бігла й зникала за обрієм.

Марія пішла в свою роту.

Три зводи були в караулі, тому й у помешканні майже нікого.

Підійшла до лампи:

- Що пишете?

Червоноармієць старанно виводив літеру й сказав незадоволено:

- Клята буква. Ніяк не пишеться. «Чи». Буква - «чи». Виходить буква «ги», бо схожа… Хочу оце письмо додому.

Марія сіла допомагати.

Взяла в руку коряві пальці червоноармійця й виводила букву «чи».

Писали довго вдвох.

…А в своїй кімнаті згадувала червоне обличчя бородатого солдата республіки і його літеру «чи».

Літера «чи» довго стояла за вікном знаком запитання, і це мучило.

Потім Марія пішла до Вадима.

Було пізно, але він працював.

Голубом положила руку йому на плече:

- Слухай, Вадиме!

Він підвівся і сів з нею на ліжко.

Знову був сухий кашель, як степовий пожар. Вона приложила ухо до його грудей.

- Слухай, Вадиме.

- Так… слухаю…

Марія схилила голову на Вадимову скроню і вбирала чаймою ніздер запах мужського тіла. Потім ледве чутно сказала:

- Вадиме! Кохаю тебе так, як гірські аули.

Вадим уважно подивився на Марію:

- І… я тебе теж кохаю!

Вона:

- Але…

Потім сіла з ногами на ліжко, знітилась у крапку й дивилась запаленими очима у вікно. Хтось невідомий стояв біля ясена й тихо, ледве помітно перебирав похиле листя.

Вадим сказав напівсерйозно:

- Я тебе розумію: ворогам не до кохання.

Марія:

- Так, ти мій ворог.

І тихо розсипала хорий сміх.

На світанку шостого листопада вдарив мороз.

Затривожились дерева, пішла листяна фуга.

Дерева порожніли - голо. А листя спішили, падали.

Падали. Падали.

Стоси.

Земля думала глибоку думу. Мовчали вітри.

По станиці пройшла мідна тиша.

Тільки зрідка рипів далекий журавель - витягали воду.

Гофман з червоноармійцями вже заквітчав зал. Завтра мітинг-концерт. Незграбний Гофман:

- Паф! Паф!

А червоноармійці хвилювались:

- Товаришу Гофмане! Чого командири не допомагають? Що це, старий режим?

Гофман летючий мітинг:

- Паф! Паф!

Заспокоїлись.

Увесь двір штабу у ліхтарях. Завтра буде ілюмінація. На північ урочисто підуть мідні спогади. Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії - світової, синьої.

Це - революція.

Хіба комунари забудуть цей день? Хіба це не велична поезія? Поринаємо в синіх тривожних ночах, наші мислі відходять -

на північ,

на південь,

на захід,

на схід.

І ширяємо над землею замріяні, далекі.

…Хіба це не поезія?

Завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії - світової, синьої.

…Марія читала європейські новинки, про радіо-плуг.

Сказала лукаво Гофманові:

- От пишуть про радіо-плуг, і ще знайте: в Америці є вже орудія, що б'ють на п'ятсот верстов. Хіба нам угнатися за ними?

Гофман:

- Нічого… От прочитайте в «Правді» про наш винахід у виробництві фарб. Теж світова справа.

…Марія на світанку слухала, як кашляв Вадим за стіною. Це її турбувало, і вона пішла до нього. Сказала:

- Слухай, Вадиме, тобі треба на повітря.

Вадим виглядав чорно. Проте говорив іще жваво: