Григорий Тютюнник - Вир

Метушня у дворі все посилювалася, і чим більше було цієї метушні, тим більше непорядку. Кожний радив, як треба зробити, щоб спіймати бугая, і, як водиться, ті, що радили, самі боялися його ловити, а тільки надіялися на других.

Враз усі заніміли і заклякли, де хто стояв: Павло Гречаний, якого досі не помічали, старечим скоком вибіг на середину двору (біг він згорбившись, по-ведмежому, вбравши голову у плечі), на якусь секунду зупинився, потім простягнув обидві руки вперед і пішов назустріч бугаєві, що стояв на місці, сторожко слідкуючи за кожним рухом чоловіка, що наближався.

Між людьми зробилося так тихо, що було виразно чути, як тяжко і гнівно дихає розлючена тварина своїми могутніми легенями-міхами і як скрадливо, з перервами, дихає людина.

Ось до бугая залишилося чотири кроки, три, два, але він вичікував і підпускав все ближче. Мускули його напружилися і застигли непорушне, виразно вимальовуючись під шкірою, в постаті голови, застиглості тіла, в готовності зробити стрибок, в настороженості відчувалося, що пройде одна невловима мить і він зробить стрибок, але в ту саме мить Павло вже встиг вхопитися руками за держак. Бугай рвонув його до себе, Павла війнуло, як вітром, але держака він не випустив, а сильно вивернув його ліворуч і так скрутив бугаєві губу, що той заревів від болю і куці залізні роги його загрозливо блиснули.

— Пускай!

— Уб'є!

Але Павло нікого не слухав, а крутив за держак, і бугай ходив навколо нього пританцьовуючи. Зробивши кілька таких кругів, він цілковито присмирнів, і Павло спокійно відвів його до волярні.

— Що за чоловік? — запитав Дорош, не приховуючи свого захоплення.

— Наш, троянівський, — пояснив Кузь.

— Ну й сила ж у нього?..

— Еге, сила в нього є. Бог, він так і робить: силу дасть, а розум відбере.

— Зате в тебе його до бісового батька і весь на язиці, — сердито сказав якийсь чоловік і пішов двором.

Дорош і Кузь також повернулися до корівника і анову взялися вичищати гній. Надворі метушня припинилася, всі розійшлися, тільки чути було, як голосно сперечалися волярі.

— Це ти випустив бугая, Хомо?

— Ти що? Здурів? Мене тоді й близько не було, як він вирвався.

«Шукай тепер винного», — усміхнувся сам до себе Дорош, викидаючи вилами гній. До корівника зайшов Павло. Сорочка з штанів висмикана, руда шапка — на нотилиці, до босих ніг прибичовано мотуззям старі калоші. Якийсь час він мовчки розглядав корівник з таким виглядом, ніби потрапив у якусь не знайому для нього пустелю, потім сказав:

— Гр-ас-ти! — що означало: здрастуйте. Зняв з пліч вила і приступив до праці: так налягав на них, що вони заганялися в гній по самий держак. Скоро він навернув поперед себе таку гору гною, що загородив двері. Дорош швидко втомлювався і часто зупинявся, щоб витерти на шиї і на лобі піт, який зрошував його так щедро, що гімнастьорка і сорочка змокріли на спині і попід пахвами, і в хвилини такого перепочинку з захопленням милувався незвичайною силою Павла, дивувався тому, як він легко, ніби бавлячись, виконує таку важку роботу. Близкість цієї сили ніби вдихала здоров'я і в самого Дороша, і він знову починав працювати з почуттям легкості і впевненості в рухах, хоч насправді руки його слабіли і тремтіли від тягаря, що лежав на вилах.

Опівдні в артільний двір з'явився Гнат. Ішов, поляскуючи прутиком по халявах, золотий зуб горів на сонці.

— Чого це ти не на жеребці, а на піхоту? — насмішкувато запитав його Оксен.

— Кузьма кувати повів. — Гнат помовчав, пощулив очі, посвистів крізь зуби, кілька раз пройшовся по кабінету, нарешті спитав: — Оксене, ти, знаєш-поні-маєш, мені скажи: на якому основанії ти без мого дозволу незнайомих людей ночувати пускаєш? Тобі відомо, хто він такий?

— Відомо. А як тобі ні, то піди до корівника і розпитайся. Він тобі сам розкаже.

— Ти вже його на роботу прийняв? А документи, а характеристика? А з біографією як? Може, він із репресованих? Ну, нічого. Я його зараз перевірю, що воно за птиця. Так, говориш, він в корівнику? Гм. Хорошо. Я зараз із ним побалакаю.

І Гнат, насвистуючи, постьобуючи себе прутиком по халявах, пішов до корівника.

Дорош саме накидав на воза гній і стояв спиною до дверей, коли прийшов Гнат. Глянувши на Кузя, у якого раптом на обличчі проступила поштивість, Дорош відразу зрозумів, що появився сторонній і, напевно, із сільського або і районного керівництва. Дорош озирнувся і, побачивши Гната, його незалежну позу, його ревізуючий погляд, його самовпевнене обличчя, догадався, що це і є голова сільради Гнат Рева, про якого йому говорили ще в районі.