Григорий Тютюнник - Вир

Він добрався до лугів і зустрів ще п'ятьох партизанів. Один поранений в руку, другий — у плече.

— Якісь кінні за нами гналися. Мабуть, поліцаї, — сказав один з них. — Ми їх з коней позбивали, вони й відстали, — закінчив він насмішкувато.

Оксен вислухав не дуже захоплено, він зрозумів, що якщо їх намацали тут, у комишах, то треба негайно ьід:-одити далі, бо за цими гашізїься хтось такий, що добре знає місцевість.

На приташанні було світло, як удень. То горіли комиші.

«Ага, хотять нас викурити. Отже, якщо вони запалили з того боку, то, виходить, хочуть притиснути нас до болота».

— Пішли, — тихо наказав Оксен.

Ступський луг проскочили за годину і зупинилися, ошелешені: попереду ясно вимальовувалися чорні фігури вершників, що гарцювали на горбах. Оксен розвернувся і повів своїх людей на північ, до манилів-ських ситнягів. Але і там вони наткнулись на засаду. Хтось перекрив кожну стежку. Тоді Оксен пішов на риск — він вирішив іти на степову смугу, щоб виярком та балками пробратися до охтирських лісів.

Тихцем перебралися через гнилі рівчаки, непоміченими вийшли з лугу і тільки хотіли йти степом, як помітили п'ятьох вершників, що наближалися до них легким алюром. Вершники зупинилися, видимо, про щось удячись. Один з них поскакав до лугів, а четверо стали обережно обходити оксенівців, не роблячи жодного пострілу. Один з оксенівців став на коліно і пустив по них довгу чергу. У снігах застогнав кінь, вершник спішився; троє продовжували переслідування.

Вдалині чулося кінське іржання, вітром доносило слова команди і гнівну німецьку лайку. Щохвилини злітали ракети, сніги зеленіли, наче парчеві ризи.

Оксен зрозумів, що степом продертися не вдасться, і завів своїх людей у порослу хащами глибоку яругу. Оксенівці сиділи, прислухаючись. Угорі ясно чулися людські голоси, біганина.

Оксен вийняв із піхви шаблю і став розчищати сніг. Всі зрозуміли і теж заходилися розгрібати сніг. Земля була мерзла і тверда, і вони рубали її ножами від гвинтівок. Працювали швидко, обкладали окоп твердим корінням і корчомаками, знайденими у -яру. Угорі злітали ракети, людям стало видніше, і вони знаходили дещо для захисту: камінь-валун, занесений сюди паводком, шмат дубового стовбура. Надибали наметену снігом криницю, розібрали зруб і перенесли до окопу. На горі чули їхнє вештання, але не стріляли — хотіли взяти живцем.

О четвертій попівночі оксенівці закінчили свою роботу, підрахували патрони, зарядили зброю, і кожен зайняв своє місце.

Оксен сів біля дуба, коріння якого перепліталося в окопі, і, загорнувшись в кожушок, закрив нарізані вітром очі. Чув, як стиха перемовляються його люди, шелестять шинелями об сніг, хтось напомацки заряджає диск і дзвенить патронами, і цей дзвін дуже гучно віддається в його грудях, хтось стукає металом об метал, і від того стуку трудить в зубах, потім хтось ламає сухе дерево, і воно тріщить, як автоматна черга. Оксен дихав у кожушок, і теплий дух зігрівав його. Він задрімав і побачив перед собою холодну снігову пустелю, і йому зробилося страшно від її тиші і фосфоричного сяйва. До самого обрію, скільки сягає око, на застиглих конях сиділи вершники. Оксен чує, що йому теж таке пороблено, що ані ворухнутися, ані розкрити вуст. Він може тільки' дивитись вперед і завмирати від жаху перед холодною пустелею, в якій його заморозили живцем. Раптом із-за обрію налітає смерч, і несе чорного вершника разом із конем, і легко опускає на сніг. Оксен дивиться на нього з подивом. Це ж командир ескадрону, разом з яким вони ганялися за басмачами в пісках Середньої Азії...

— Ви ж були зарубані у Гормацькому кишлаку? — кричить до нього Оксен і від того крику прокидається. І вже не сніги, а безмежні сліпучі піски бачить він. Застигли хвилі дюн. Вершники в білих гімнастьорках, білих будьонівках, при кожному шабля і спис, а командир носить на оголеній шаблі сонце і каже:

— Всі ви мертві, порубані і постріляні, я ж воскресив вас, щоб повести в останню атаку.

«Я ж не мертвий, а живий, — думає Оксен. — Я ніколи не був убитий».

Але зімкнутий стрій набирає розгону і летить за дюни. Раптом все щезає, і Оксен стоїть на троянів-ській горі сам, без шаблі, без коня. Перед ним жита, жита, вигорілі, аж колосся скрипить.

«Чому ж не косять? — питає Оксен. — Я зараз піду і зберу людей».

Він іде в село, а хати пусті, нікого немає. Він іде далі і бачить — по ташанському мосту йде мати у білій сорочці, чорній керсетці, боса і з ціпком. Він хоче запитати, де його сім'я, що з дітьми, а вона, забачивши його, повертається і тікає назад, до Пісочкового. Оксен за нею. Добігає до потоку, а матері немає. Тільки з каламутної води виглядає її обличчя.