Григорий Тютюнник - Вир

— Значить, вона дійки вбрала, а бува, що й випускає. Це такої породи. Мені той дядько, що продав, усе виклав.

— А щоб тебе в домовину поклало! — заплакала Уляна та й пішла до хати.

Були б через Йоньчину дурну голову залишилися без молока, та повів Гаврило теличку і знайшов на ярмарку ще дурнішого. Виміняв другу теличку, вона отелилася, і тепер було своє молоко.

Коней у Йоньки було двоє: рижа лахмата кобила з обвислою губою і вороненький білокопитий жеребчик-одноліток. Як заірже, як у дуду заграє. Його Йонь- . ка годував окремо і не шкодував вівса, бо думалося викохати для парадних виїздів — десь у гості, на базари і таке інше.

Жеребчик застоявся, заситнів і якось, граючись, укусив Йоньку за плече. Йонька, не довго думаючи, штрикнув його вилами межи ребра. Коник здригнувся від болю і затанцював, натягаючи шкіряне повіддя.

— Іч, яку моду взяв, — докоряв йому Йонька, вигрібаючи вилами паруючі кізяки.

Цілу днину жеребчик іржав і жалібно постогнував. Уляна не могла чути того стогону і послала Йоньку глянути, що там таке.

— Може, в повіддя заплутався, а ти й байдуже! Йонька пошкрьобав у хлів і, відкривши двері, побачив, що з живота жеребчика стримить кусок закривавленої кишки. Йонька став її запихати пальцями, а вона знову видиралася назад. Тоді він вийняв з кишені ніж і одним махом відрізав кишку. Жеребчик ігогокнув і відскочив набік.

— Який ніжинка, іч, — вилаявся Йонька і вийшов із хліва.

—Тепер не вилазитиме», —подумав. Але на душі було неспокійно. Щоб не страждати самому, показав жеребчика Павлові. Павло надимів цигаркою так, що не стало видно ні жеребчика, ні Павла, і, кинувши недопалок через поріг, сказав:

— Треба обмазати мокрим попелом і зав'язати. Увечері жеребчика стала мучити спрага. Йонька не встигав носити воду. Павло питав через тин:

— Ну, як жеребчик?

Уранці жеребчик сконав, а вночі Павло та Гаврило зідрали з нього шкуру і відтарабанили .на скотомогильник.

Тяжку втрату в домашньому господарстві Йонька зустрів ніби спокійно: «Як прийшло, так і пішло», — говорив він домашнім, а вночі схоплювався і шукав під лавою чоботи.

— Куди ти? — питала Уляна.

— Жеребчик ірже. Мабуть, пити хоче.

— Це вже тобі в голові ірже на старість, — сердито обзивалася Уляна і скрушно зітхала в темноті.

І лише тоді Йонька пригадував, що жеребчика вже нема, і мацав на карнизі люльку.

Взимку Йонька став думати та гадати, чим би його зайнятися, щоб давати прибуток господарству, і вирішив кравцювати. Розшукав у скриньці старі ножиці, якими стриг овець, узяв аршин і потеліпався на хутори. В одному хуторі зглемезив таку сірячину, що дядько гнався за ним з голоблею аж до Троянівки.

Йонька невдач не визнавав і перемандрував у інший хутір. Там узявся за кожухи. Кроїв, вимугикував, і кожух вийшов хоч і не дуже тямистий, проте одягти можна. Лишалося тільки цурки попришивати, бо гудзиків не було. Хазяїн вийшов надвір, а Йонька украв баранячий смушок і прибатував до свитки. Буде, мовляв, з чого добру шапку пошити. Попрощався із дядьком, узяв аршин у руки — і до дверей. Дядько гульк, а в Йоньки на спині баранячий смушок. Замість того, значить, щоб пришити його спідсподу, Йонька захапався і приклинцював його зверху. Дядько смушок відірвав і випер Йоньку з хати, не заплативши за роботу. Йонька вийшов за хутір, побив об вербу і закинув ножиці. На цьому і скінчилося його кравцювання. Тепер він нудився в хаті без роботи.

Прикуривши люльку від жарини, він сів на стільчику біля дверей і довго сидів, задумавшись, плямкаючи шорсткими губами.

У сінях затупотіло, зарипіло снігом. Йонька скочив туди і повернувся з перекрученою задом наперед шапкою.

— Давай рибу смажену, шукай самогон. Поліцаї прийшли.

— Еге ж, оце для них смажила.

— А я тобі кажу давай, бо можуть таку пропозицію зробити, що з хати хлів зробиться. Уляна гримнула сковородою.

— І не гляну. Хай роблять, що хочуть. Довелося Орисі нести сковороду. Коли вона зайшла до світлиці, біля столу, впираючись гострою смушевою шапкою в стелю, сидів Гошка. Синя бекеша розстебнута, морда сиза, очі в червоних прожилках, як у бика. Северин Джмелик, у своїй незмінній кубанці і кавалерійськіи куртці, з карабіном за плечима, потирав із холоду руки. Гроно білого чуба, вкритого памороззю, клубилося з-під шапки.

— Гості в хату — могорич на стіл. Така служба. Ей ти, пан, — крикнув до німця, що з цікавістю розглядав вишиті рушники на стінах. — Шнапс. Трінкен? Гут?

— О-о-о! — закивав головою німець і жадібно потягнув ніздрями смаковитий запах смаженої риби.