Григорий Тютюнник - Вир

Павло розтоптав чоботом недопалок, почухав живота, поставив на комин коробку з тютюном:

— Приріжуть, Хомо, ще й у кишки тобі наб'ють, щоб не мало було.

Хома зітхнув і поправив на голові заячу шапку:

— Поживемо — побачимо. Воно й правда, не на те вони пруть, щоб нам земельку дарували... А втім... Ех, коли б то наперед знав, ще то буде!..

Над Ташанню пахло вербовими кладками. Несло тонку, як слина з бичачої губи, павутину. Беева гора із жовтим лісом блищала, мов іконостас. У сазі підпасалася перелітна птиця: казарки, нерозні, свищі. Підібгавши ногу, красувалася чапля, з чорного носа капала вода. Пеньки чорніли ковадлами. Осока полоскала у воді зелені ножі. Над левадами стояв цибулячий дух конопель. Кричали білі гуси. Хтось бив праником по шматтю: апть, апть, апть. Сонце крутилося у вирі, і від нього відлітали іскри, як від наждачного точила.

Але ніхто не милувався красою осені. Люди опускали очі перед її разючим блиском. Сохли на вербах ятери, павутиння позаплітало на них устенки. Що тепер ловити в ті ятери? Зорі з Ташані в тихі осінні ночі? Потріскалися човни, обростають зеленим мохом. Хто попливе на них? Хіба вербовий листочок? Умирають трави. Хто коситиме? Осінні дощі. Замерзає худоба по далеких шляхах та дорогах. Хто ж ту траву їстиме? А пожеруть її осінні тумани, іржавою юшкою по землі пустять, і незапахне вона морозним душком, не хруматимуть її ситі коні.

І ходили люди, заклопотані, стривожені, вставали, як сіріло, і лягали спати далеко за північ; їх турбувало одне: як жити, що робити? Підходила зима, треба щось їсти, в чомусь ходити, і тому люди вибирали картоплю, зрізували соняшники, звозили гарбузи, виривали матірку, а старі діди здіймали з горищ прядки та веретена, що десятки років лежали там на розвагу відьмам та домовикам, і ладнали домашні фабрики, бо де ж того краму набрати, коли гримить отака війна?

Вийшла і Орися з матір'ю рвати. День стояв теплий, тихий. Високе небо виблискувало, як полива на відрі, слало на землю тихі шуми: то шелест вітру, то сюрчання пташиних зграй, що збиралися відлітати, то відлуння чийогось далекого оклику, то гелготання перелітних гусей.

Забравшись у густу матірку, як у воду, невістка і свекруха працювали мовчки, не бачачи одна одної, а тільки чуючи над собою шелест зелених стебел з пахучими китичками зверху. Коли сонце підбилося вгору, жінки сіли снідати на обніжку. Уляна вийняла з-поміж горсток глечик холодного молока, накритого Г лопухом, відрізала окраєць хліба, поставила два череп'яних кухлі.

Орися пила молоко, тримаючи кухоль за вушко, і раптом побачила, що по ньому лізе жучок сонечко; вона посадила його на мізинець і стала тихо примовляти: «Сонечко, сонечко, заглянь у віконечко, свої крильця розпусти, до милого полети». Воно дійсно злетіло, і молодиця провела його зачарованим, як у маленької дитини, поглядом. Мати перехопила той погляд:

— Не долетить, в огні опалиться. Орися опустила очі, в червоних вушках злякано затремтіли золоті сережки:

— Ось як підправимося трохи по господарству, піду до ворожки на хутори.

— На ворожку плюнь, на серце надійся. Воно все скаже.

— Коли ж воно з обох боків болить, де не торкнешся.

— Значить, нелегко і йому там. Болить, то нічого. Страшніше, як замре, того бійся, дочко...

У дворі гавкнув пес. Раз, другий, третій, потім як водою залився — ланцюгом дзвенить, аж на левади чути.

— Таке, наче на чужих. Ану, піди глянь, хто там такий.

Орися кинула на землю череп'яний кухлик, замелькала голими литками по городу. Назад прибігла гаряча, під синьою кофтиною груди полохаються.

— Мамо, повен двір бійців наїхало.

Обоє побігли до хати. Під вербою в холодку стояла машина. Біля колодязя тиснулося чоловік десять бійців у сірих брудних шинелях. На спітнілих обличчях тривога і поспішність. Гімнастьорки на спинах і попід пахвами темні від поту. Бійці штовхаються, брязкотять котелками.

— Чумаченко, вистачить тобі. Допався, як віл до калюжі.

— Дай баклагу набрати.

— Куди ллєш у чоботи? Хіба повилазило?

— Хлопці, оце я тут і в прийми пристану, — балагурить Чумаченко, витираючи рукавом рота. — Он уже й наречена з тещею йдуть.

— Перестань, — стогне смаглолиций боєць з рукою на перев'язі, відвертаючи сердите обличчя. Йому, напевне, вже набридли Чумаченкові теревені.

Серед двору, поглядаючи на годинник, стоїть До-рош. Неголене обличчя темніє щетиною, очі червоні, роз'ятрені пилюкою.

— Хто є в селі? — питає він Уляну.