Григорий Тютюнник - Вир

— Стій! Куди преш?

Кузьма засмикав віжками, зупинив конячину. Через міст проїхати неможливо — у два ряди стоять машини. На машинах евакуйовані євреї — волосся розпатлане, обличчя змучені, очі з сухим полиском, повні жаху — все на небо поглядають. Євреї тривожно говорять між собою гортанною, швидкою мовою, притискають до грудей окатих, кучерявих малюків, що по-старечому витягають із брудних сорочок худенькі шиї.

— Сара, ти знову лопнула стакан? Чим же ми тепер будемо пити воду? — лається стара сива єврейка з виснаженими очима.

— Ах, навіщо кричати, коли є залізний кухоль.

— Скажіть, де у вас базар? Немає? А де ж купити молока для дітей? Беба, тут немає близько базару і молока. Що ж робити?

— У першому селі купимо.

— А до Полтави ще далеко? Ай-яй-яй. Чуєш, Сара? Ні, ти тільки послухай, що він каже? Він каже, що до Полтави ще сто кілометрів. Як тобі це подобається? Так чого ж ми стоїмо? Шофер! Шофер! Чого ми так довго стоїмо?

— Документи перевіряють, — обзивається із кабіни молодий хлопець у засмальцьованій кепі.

— Ах, які там документи? Хіба й так не видно, що ми нещасні люди? Товариш боєць, товариш боєць, ми з Гомеля, у нас е всі документи, тільки відпустіть нас, не затримуйте.

— Не хвилюйтесь, мамашо, перевірю документи і відпущу — такий порядок.

Знову зустрічалися навантажені ящиками машини з причепленими ззаду гарматами. Посеред колони — велика машина із зеленим критим кузовом і червоним хрестом. Крізь віконце видно обмотану ногу і чорну жилаву руку. «Поранені. Наші поранені. Повернули на Охтирку». І Оксенові стало якось дивно, він ніби не вірив у те, що бачив.

— Брешуть німчаки, на Дніпрі захлинуться, — проговорив Гнат.

Оксен і Кузьма мовчали. Чим далі троянівці просувалися до центру, тим трудніше їхалося, тим більше зустрічалося машин, обозів озброєних людей, піших і кінних. Чулися викрики команд, брязкіт котелків. Бійці йшли, втомлено переставляючи ноги в м'якій глибокій пилюці. Обличчя сірі. Тривога не встигала зійти з них. Ішли мовчки. Той зосереджено-похмурий вигляд, що був на обличчях у бійців, передавався і на троянівців, і вони також їхали мовчазні і серйозні.

На горі, біля водокачки, бійці сірим потоком хлинули до залізної іржавої труби пити воду. Хто котелком, хто кухлем, хто пілоткою, а хто просто жменею.

Бійці посідали під парканом у холодку на перепочинок. Дехто перевзувався, дехто просто лежав покурюючи. Обмундировували їх, мабуть, нашвидкуруч, бо в одного гімнастьорка була з довгими рукавами, а в другого — з короткими, люди відчували себе незручно у військовій формі, обмотки обвисали, гімнастьорки халабудились. Кадровики відрізнялися військовою виправкою і навіть деяким аристократизмом у поведівці. Трималися окремою групкою і швидко зав'язували розмови з молоденькими дівчатками:

— Которая хорошая, пойдем с нами аль нет? Кохать, жалеть всем взводом будем. А? — допитувався білявий боєць з окаючою говіркою.

— Ми стріляти не вміємо, — знічено усміхалися дівчата.

— А пошто вам стрелять? Аль мьі сами не спо-собнн?

— Михеев, ну как тн с девками гутарить-то бу-дешь? Ведь по-украински тьі ни бум-бум? Не пони-маешь?

— А вот й понимаю.

— Ану скажи: паляниця?

— Па-ля... А ну тебя, — махнув рукою Міхеев і засміявся. Гурт бійців, що зібрався навколо, теж зареготав.

«Кадровики веселіші, — подумав Оксен. — Видно, вже порох нюхали».

В райкомі Оксен зустрів голову райвиконкому Стукача.

— Ну, як там Троянівка?

— Стоїть на місці, — повеселішав очима Оксен.

— Ага, ну гаразд. Я пішов, — і він по старій добрій звичці потис міцно Оксенові руку.

«Щось у нього вигляд незвичайний, ніби щось хо^ тів мені сказати і не сказав. Що б воно означало?»

Корнієнко стояв біля столу у запилених чоботях з широкими м'якими халявами, які щільно обтягали його товсті старечі литки, і, витираючи коротку спітнілу шию, розмовляв з кимось по телефону:

— Тобі самому видніше. Да... Ріж кабанів, курей, усе, що маєш, а бійців нагодуй і на дорогу забезпеч. Да... Не качай гарячки. Що там у хуторі? Ти що, бабів чи мене слухаєш?.. Ну, отож. Давай без зайвих розмов... — Побачивши Оксена, кивнув головою і продовжував далі: — Хто вам сказав, товаришу Дрюк? — він посміхнувся, дивлячись на Оксена. Та усмішка відразу ж передалася Оксенові,, і він теж посміхнувся, ворухнув нижньою трохи випнутою вперед губою. — То, може, ти не віриш, що я з тобою по телефону говорю? Віриш? Ну, гаразд, сказав — подзвоню, значить, сиди і чекай жданого — і без паніки. А то щось дуже рано полохатися став.