Олесь Гончар - Тронка

Дівчата повагом рушають туди, провалюючись в розпушеному теплому грунті.

- Звикла вже, Василинко, до життя на колесах?

- А що звикати. Зате ж нам, крім основної ставки, ще й “колісні” платять або “курявні”,- розважно каже Василинка, випромінюючи усміх своїх великих, блискучо-карих очей.- Вагончиків, правда, не вистачає, частина наших аж у Брилівці живе, їх машинами возять на роботу й з роботи… Я теж деколи їжджу: натрясешся за дорогу, сидиш, зігнешся - коліна вище вух!

Вона знову посміхнулась рівною своєю посмішкою: спокій і врівноваженість, здається, ніколи не покидають її.

- А все ж, бачу, тобі таке життя до вподоби?

- Життя як життя. Коли й допечуть тебе чим-небудь, а потім глянеш… твою ж таки роботу видно… Недаром живеш…

Бульдозери всюди гуркотіли, мов амфібії, плавали в землі, і вже й не вгадати було, де там Кузьма Осадчий,- загубився хлопець зі своїм агрегатом серед інших бульдозерів, злився з ними, з їхнім гуркотом, скреготом, курявою…

А водночас і в тих, що лагодили “Москвича” біля ремонтного вагона, діло, видно, наближалося до кінця.

Один з робітників-ремонтників, які допомагали Яцубі, давав господареві вже прикінцеві напуття:

- Не допускайте, щоб вода закипала. І на стартер не тисніть без пам'яті. А якщо їхати доведеться заповідним степом, там особливо пильнуйте…

- Це ж чого?

- Зубробізони щоб з вами не пожартували. Вони ж там на волі гуляють.

- Отож порозпускали… Скоро й левів із-за ґрат повипускають… А зубробізони, хіба вони на людей кидаються?

- Людину побачать - нічого, а дуже чомусь не люблять отакі автомобільчики останнього випуску. Тільки загледить, жене за ним щосили, щоб на роги підняти.

- Ну, це вже ви мені бандилюки гнете,- недовірливо поглядає майор на співрозмовника.

- Я очевидець,- підходячи, каже Єгипта.- Сам був свідком, я ж завдяки своєму літунству і там працював деякий час… Якось ми ЗІСом сіно набираємо рано в степу, чуємо тупіт! Глядь - табун їх! Цілий табун гривастих бізонів просто на нас мчить! Братва хто куди, а бізонам до нас байдуже, вони мерщій на нашого ЗІСа. Як шеменули, так і пішов із сіном шкереберть. Так то ж ЗІС! А отакого, як ваш оцей ліліпут, ковирне одним рогом - і догори колесами поставить…

Майор, витираючи замазучені пальці, поглядав спідлоба на Єгипту, не знав - вірити чи ні, серйозно той каже чи тільки голову дурить…

Згаяв майор Яцуба тут часу чимало. Однак за роботою не забував раз у раз накинути оком і на дочку, бачив, як вона спершу зацікавлено розмовляла з якоюсь тутешньою дівчиною, литкастою, повногрудою, потім син Осадчого приєднався до них, і чути було звідти хихи та хахи, все поміж ділом бачив майор: і як сміялись, і як воду пили, і як ходили на вал… Потім дівчата обидві чогось в отой он вагончик шурхнули, де штаб цього загону всього…

Коли нарешті “Москвич” завівся, Яцуба від полегшення навіть подобрішав, настирливо посигналив раз і вдруге, після чого висунувся з машини й гукнув бадьоро:

- Ліно! Де ти там? Поїхали!

Дочки якусь мить не було, потім вона з'явилась на дверях вагончика, незвично весела, збуджена, аж вразила батька цією привітною збудженістю, а ще більше вразила - рейкою рябою в руках:

- Тату, я не їду. Я залишаюсь тут.- Я - пікетажистка!

Довге життя випало старій Дорошенчисі, або Чабанисі, як частіше її називають. Давно вже нема панського палацу, що його спалив у роки громадянської війни якийсь Рябошапка, нема й басейнів, в яких купалася її горьовита юність, нема й чоловіка-чабана, що загинув ще в першу голодовку. Сини? Один з її синів загинув під час фінської в снігах на Карельському перешийку, другий - безвісти зник у сорок першому, служив кадрову на румунському кордоні. Зник, як тисячі їх зникало в ті дні, серед гуркоту фронтів, серед розбушованих пожеж, коли й вітри віяли над землею паленні, і небо високе горіло над людьми. В обох були дівчата-наречені, давно побралися з іншими, мають дітей, а Дорошенчиха й досі уперто називає їх в думці своїми невістками, а вони теж хоч зрідка, хоч тоді, як чоловік покривдить, забігають поплакати до старої.

Повіддавала війнам синів, зостався їй тільки цей, найстарший, що юнаком подався на море, плавав на байдах з олешківськими та збур'ївськими дядьками по “Золотій лінії”, а тоді і в далекі плавання пішов, по всіх морях-океанах проніс смагляву материну вроду.

Здається, тільки тим і тримається Дорошенчиха на світі, що жде сина в гості. Приїздить він все такий же стрункий, як і в молодості, підтягнутий, з невигаслою привітністю в очах, тільки щоразу більше сивини сріблиться на скронях та втомленішою стає усмішка.