Олесь Гончар - Тронка

Завершенням їхньої екскурсії була Нова Каховка, славетне молоде місто з могутньою греблею гідростанції, з роздольним гоголівським Дніпром, з велетнями платанами, що розкинули вподовж берега високі свої шатра. Тут такою свіжістю віє на тебе, бо з-під коріння платанів весь час то меншими, то більшими цівками бринить, струмує джерельна, безліч ключів б'є, чистих, різнотонних, що зливаються в єдину, тиху й співучу музику води. А та дорога, якою вони їхали в Каховку, широкий шлях степовий, на десятки кілометрів обсаджений мальвами-рожами! Збожеволіти можна було від тієї краси! Від самого Ново-Троїцька й до Каховки квітують і квітують вони, цупкі та високі,- білим цвітом! рожевим! червоним! жовтим! - не бояться ні спеки, ні гарячих сухих вітрів, що налітають та шарпають їх весь час… Ось такою чіпкою та цупкою, міцною та непіддатливою видається їй і ця непогамовна Тоня Горпищенко, яка живе і не тужить, що рюкзак на плечі - і в піонертабір на ціле літо вожакувати… “А я! На що я сама здатна?”

Виводить Ліну з задуми брязкіт хвіртки: це прийшла мачуха, ще досить молода жінка, але така розгодована, з таким животом, що й не вгадаєш, чи вона вагітна, чи то просто відклалося “соцнакопичення”… Присівши теж в холодку під горіхом, мачуха одишкувато хапає повітря, потім запитує Ліну, що їй складати в дорогу, бо вона, мовляв, ради цього й з роботи відпросилася сьогодні раніш… А дівчину аж досада бере: поїздки тієї на два дні, тільки документи здати та й назад, а вовтузні, наче збирають тебе на острів Діксон. Вранці батько валізку перевіряв, зараз мачусі треба…

- Може; ти й пальто демісезонне візьмеш?

- Нащо пальто? Плащ на руку та й гайда,- каже Ліна, і їй самій стає неприємно, що в голосі пробиваються нотки роздратування. Мачуха, проте, вже, видно, звикла до цього, провинність її минулого мовби вимагає саме такого ставлення з боку пасербиці, і Яцубиха, мабуть, була б навіть здивована, якби Ліна заговорила інакше.

- Що нового на медфронті? - запитує, підходячи, батько, і мачуха слухняно розповідає (так, ніби доповідає) про те, що директора знову привезли з степу на медпункт в тяжкому стані, і що на другому відділку обранився біля трактора хлопець-причіплювач, і що Мамайчук-некерований наробив сьогодні шелесту, вимагав довідки про стан здоров'я…

Майор хмурніє:

- Нащо йому довідка? Здоровий, як бик!

- Збирає документи, теж нібито думає вступати… І знаєте куди? В Духовну академію!

Яцуба так і вкляк, вирячившись на дружину.

- Та він що: здурів? В кодло попівське. Ліна уявила Гриню-некерованого в рясі, з кадилом в руці перед юрмищем грішників… Ось коли Грині згодиться стиляжна його борода - наче навмисне відпустив…

- Цей висвятить бюрократів,- мовила Ліна, ледве стримуючи сміх.

Батькові ж зовсім було не до сміху.

- Устругнув,- насупившись, мурмотів він.- Один устругнув, а з десятьох спитають. Чепе. Справжнє ж чепе. Пляма на весь район, на область… Ні, за це спитають…

- Не ти ж його намовляв,- заспокоїла мачуха.- Батько - герой, хай з нього питають, а ти тут до чого?

- Як до чого? - енергійно підхопився з ослона Яцуба.- Тут хати палитимуть, а моє діло сторона? Пляма на всю область, а я збоку? Та ви розумієте, що це таке?! Комсомолець - і в болото попівське! З того самого осередку, де я починав, де ми попівен з комсомолу сключали, тепер заява: прийміть у попи! А ви ж, старші, де були, куди дивились? Ні, я йду в штаб.

За хвилину батьків капроновий бриль уже віддалявся по той бік паркана.

Ліну теж брала цікавість, кортіло більше почути про цю сенсаційну новину; вона згадала, що їй треба здати кілька книжок до клубної бібліотеки, якою по сумісництву теж завідує Гриня, і, швиденько зібравши їх - це все були збірники поезій,- вона подалася до клубу. Проте до клубу й не добігла, який там клуб, коли весь шарварок біля контори, тут стоїть обліплений гаслами та афішами Мамайчуків автофургон, і цікавих уже зібралось чимало, а сам винуватець сполоху мовчки порядкує собі в будці фургона, спокійно, ніби нічого й не сталось, вкладає коробки з кінострічкою перед тим, як їхати на відділок. А паства, що складається з конторських дівчат та робітників, які, зайнявши чергу до каси, чекають на ґанку касира, та ще хлопців-радистів, що визирають з вікна радіорубки та шкіряться в усмішках,- ця паства з веселою жадобою чекає вже слова майбутнього свого пастиря.

Кінчивши роботу, Гриня вистромляє миршаву свою мідно-рудаву бороду з будки фургона.

- Так от і не дивуйтесь,- каже він.- Всі кинулись по інститутах, по технікумах, всі заяви подаєте, а я що: в бога теля з'їв? Ви в світські заклади, а я в духовний, це мене більше влаштовує. Стипендію обіцяють вищу, ніж була колись в київській бурсі, годуватимуть калорійне, а це для мого організму теж не остання річ… Та головне, звичайно, не в харчах, а в духовній поживі, що її так прагне моя душа. Джерела істини, де вони? Для чого живу? Ким я створений і яке моє призначення на цій грішній планеті? Не розгадано ж. А втім, дедалі я більше почуваю, що моя істота дійсно божественного походження. Чим я відрізняюсь, скажімо, від коня?