Олесь Гончар - Тронка

- Ой, як твої гладіолуси розпустилися! Тоня вже біля квітів, над кожною квіткою нахиляється, над кожною ойкає від захоплення.

- Ой, ця яка! А ця! А ось яка ніжно-ніжно рожева! Як небо при сході сонця! Зоря вранішня… Тільки ще ніжніша.

- А ця, перлисто-рожева? - тамує гордість Ліна.- Мені вона чомусь найбільше подобається… “Аріоза” зветься цей сорт. Сніг і вранішня зоря… Хоча й це не точно. Такі тонкі барви, мабуть, тільки музикою можна передати…

- А це що за козак? - Тоня вже нагнулась над іншою квіткою, рубіново-червоною.

- Ти вгадала, козак і є: “Степан Разін”… А це “Касвалон”. Білий - це “Зоя”… А це “Синьйорита”,- торкає Ліна рукою яскраве, оранжево-абрикосове суцвіття.

А Тоня нишпорить оком все далі по грядці, маленькі, смагляві, в якихось роздряпинках руки її так і шурхають між стеблами та суцвіттями, які взиркуються в тугі нерозквітлі бутони, що випинаються на вершечках.

- Стільки сортів… Це ж кожен треба було комусь вивести…- на мить задумалась Тоня.

Ліна, підпушуючи кущик дитячими грабликами, посміхнулась:

- Є теорія, що квіти занесені до нас з інших планет. Що колись на землі були тільки папоротники.

- Не забивай собі голову, Ліно, різними вигадками. Де це ті планети, щоб з них такі квіти до нас долетіли? Люди, люди самі все вивели…

- І в той же час є люди, Тоню, що вік живуть і ніколи не бачать такого,- відповіла стримано Ліна.- Це ж квіти сонця, не всюди їх викохаєш. Я вже думала: якби хоч кілька сортів на північ… Бо я ж і сама, доки була на півночі, просто не догадувалась, що є на світі така краса.

- Гладіолусів і в нас не густо, оце, мабуть, тільки в тебе. В нас коло хат більше рожі сіють, ти ж бачила, біля школи їх у нас повно: цупкі, високі женуть… Правда, буває, й рожа в пригоді стане,- знов розвеселилась Тоня.- Якось ще в п'ятому класі запитали ми Василя Карповича, що таке естетика, так він нам це якраз на прикладі із рожею пояснював. Гляньте, каже, надвечір, коли рожа розквітне, а сонце наллє її, і пелюстки світяться наскрізь, і вся вона аж світиться красою… Оце і все, що мені запам'яталося про естетику,- засміялася Тоня і, помітивши смуток в очах Ліни, запитала: - А хіба у вас там, при лагерях у тундрі… зовсім ніякі квіти не витримують? Мох, та й усе?

- Ні, ростуть і в нас там… Квіти-морозники їх звемо… Вони, як проліски, пробивають сніг і цвітуть… Я ось напишу, мені вишлють - може, схрестити вдасться?

Тоня знов припала до квітів.

- Ну, Ліно, як хоч, а оцю “Аріозочку” ти мені зчикни. Без неї з двору не піду!

Ліна збігала на веранду і, вернувшись з ножицями, обережно зрізала, зчикнула стебельце гладіолуса, над яким Тоня стояла невідступне. Подаючи стебельце Тоні, запитала:

- Це для?…

- Тсс! - приклавши палець до вуст, перебила її Тоня і злодійкувато озирнулася в бік майора. Потім зненацька голосно, щоб і майор чув, випалила: - Йому, володареві ефіру! Найкращому радистові епохи! Забіжу, підкрадусь нищечком знадвору до радіовузла, покладу на вікні - хай сам догадається… А його й не відриватиму, бо він з тих навушників тепер і не вилазить…

Ліна всміхнулась, запитала тихо:

- Як же він, такий ревнивець, тебе відпускає?

- Все буде о'кей, як каже капітан,- пожартувала Тоня і знову притупнула ногою, бо їй аж не стоялось на місці.- Це Лукія Назарівна думала, що як спровадить Тоньку в піонертабір, то може бути спокійна за свого синочка. Ох, помиляєтесь, шановна моя майбутня свекрухо! Забули, що куди серце лежить, туди й око біжить!

З цими словами Тоня підхоплює рюкзак, вправно накидає на спину, на бігу чмокає Ліну в щоку і, посварившись кийком на собаку, зникає у хвіртці.

“Вихор був, вихор і є”,- всміхається Ліна подрузі вздогін. Присівши на ослоні в затінку горіха, вона почуває, як все в ній трепеще схвильованістю, радісним сум'яттям. Ну й Тоня! Нема, вже побігла, вже збиває десь ґирлиґою на вулиці куряву, а тут, у дворі, й без неї ще ніби дзвенить її сміх, в самому повітрі мовби ще іскряться буйні її веселощі, бурхає вогонь нестримного її темпераменту. Ось кому гарно жити! Днями вони цілим класом їздили на екскурсію в Крим (Пахом Хрисантович таки дотримав слова і дав грузовик), в дорозі Тоня виявила себе такою заводійкою, що Ліна часом аж заздрила її кипучості, товариськості, умінню не звертати уваги на прикрі дрібниці, всією душею пити цей щедрий світ і його дива. Яка чудесна була подорож! Гайнули вони аж до Севастополя, побували на розкопках Херсонеса, де найбільше Ліну вразили не стародавні біломармурові колони та капітелі, а кавуняче насіння, що з еллінських часів збереглося в глиняних амфорах і свідчило, що елліни розводили баштани. Потім вони побували на Сапун-горі й, затамувавши подих, оглядали діораму, з якої, мов живі, поставали герої штурму - солдати та матроси, охоплені полум'ям битви… А як потрясло їх, коли, оглядаючи Графську пристань, вони дізналися від екскурсовода, що серед десантників-чорноморців, які першими влетіли на Графську пристань, був і їхній земляк, їхній вічно зарослий брудною щетиною Мамайчук Мартин, що зараз скреготить по радгоспу на своїх коліщатках. Сьогодні якось і не схожий цей тяжко скалічений чоловік на героя, а тоді нібито якраз він перший підняв свою безкозирку на високій брамі над Графською пристанню, і та безкозирка заміняла атакуючим прапор, вона була знаком того, що в той день, 9 травня 1944 року, радянський воїн з боєм повернувся знову до Севастополя… Подвиг Мамайчука довго залишався в тіні, бо з севастопольського бруку його, тяжко пораненого, забрали до госпіталю, і бойовий орден, що ним командування нагородило героя-десантника, ще кілька разів після війни ходив за ним слідом, аж поки знайшов його інвалідом без ніг у цьому вівчарському степовому радгоспі.