Олесь Гончар - Тронка

- Дай мені, батю, в зуби.

Це він на такий манір просить у батька закурити. І, що найдивніше, батько мовчки лізе твердими запеченими пальцями до кишені своєї засмальцьованої гімнастерки, з-під якої рябіє на грудях не менше засмальцьований матроський тільник, довго риється і, добувши нарешті з кишені сигарету, подає її синові.

Ляси точить саме Прошка Гробань. Прошка цей недавно демобілізувався і тепер працює на водокачці, а після роботи, йдучи додому, ніколи не мине нагоди покачати воду і тут. Легкий на слово, веселий, він любить, зібравши гурт цікавих, брехонути їм з свого вояцького минулого що-небудь приголомшливе, розгонисто-неймовірне. Служба його нібито полягала в тому, що він із командою бійців супроводжував важливі вантажі по залізницях країни, бував і на Далекій Півночі, і на Далекому Сході, і просто нелегко-таки вгадати, де він бреше, а де каже правду, похваляючись, яких пригод зазнавала в дорозі їхня бойова команда, та як жили вони дружно, та в які кожухи куталися, стоячи вночі в тамбурі на посту на паленнім сибірськім морозі.

- А то ще надибали ми якось в сусідньому ешелоні кілька ящиків апельсинів та яблук,- такі були червонобокі, наливні, вищий сорт,- блискає в усмішці зашмарований Прошка.- І, клянусь, не ми пломби скручували, хтось до нас уже їх поскручував, а комендант нажохкав на цьому якраз нашу братву, то ми з тими апельсинами та яблуками - куди? Раз! раз! їх та в жерла гармат! Та брезентом зверху! А коли вже состав рушив і комендант зостався далеко, ми тоді до гармат, відкриваєм замки, а звідти золоті та червонобокі наші ядра на платформу порось, порось! Бери, братва, вгощайся… Кругом мороз, а воно під ноги тобі наче тільки-но з дерева: червоне, свіже, ще й пахне…

- Отакими б ядрами тільки й стріляти,- роздумливо каже дід Смик, столяр із майстерні.- На таку війну і я згодився б…

- Брехня… Все брехня,- сердито каже Мамайчук-інвалід, покрутивши закудланою головою і скреготнувши коліщатами.- Сталлю стріляють, рваним гарячим залізом, а не яблуками твоїми пахучими!

- Що сталь, тепер уже інші штуковини є,- каже завгар Семен Кухтій, літній обважнілий чоловік у набакиреній кепці.- Куди там “катюшам”… Агрегат!

- Таких краще не чіпай,- погрозливо сміється Прошка.

- А подумати,- тихо мовить дід Смик,- всією тією силою страшенною який-небудь сержант молоденький завідує…

- А що там завідувати,- махнув рукою Прошка.- Команду дали, кнопку натиснув - і все.

- Брехня,- поникнувши головою, сердиться Мамайчук-інвалід.- Натиснути… Натиснути теж треба вміти. Ти ось цього застав, чи він зуміє? - Налиті оловом очі зводяться вгору, на сина.

- Зумів би, не турбуйтесь, татуню,- відказує син.

- А чого ж воєнком завертає тебе? Тільки острижуть, та й одержуй, батьку, здачу… Піде у вовні - вертається стрижений. Доки вони тебе стригтимуть задарма?

- Я в них не відпрохувався. Самі завертають з поваги до батька-ветерана.

- Доведеш ти мене… Восени сам подамся в район, скажу воєнкомові, хай забирає! Хай з тебе там трохи ворсу витруть.

- На волоску, на волоску весь світ висить,- бубонить своє дід Смик.- Той, що стоїть у них там біля кнопки… Або з водневою бомбою цілу ніч літає… Хіба йому довго до лиха? Помутиться ум, хто йому завадить надавити кнопку?

- Хай тільки спробує,- весело киває в бік моря Прошка.- Психоне він, психону і я!

- Балачки,- береться за велосипед комбайнер Грицюта.

А Мамайчук-молодший, пускаючи в небо дим кільцями, додає злісно:

- Не люди, а гуси в наш час вирішують долю світу, коли ви хочете знати. Відомо вам, що звичайні наші дрохви та дикі гуси на екранах локаторів зображення дають? Колись було в історії, що гуси Рим врятували, а тепер, навпаки, вони можуть з цілої планети зробити попілець. І після цього ще хочуть, щоб я був начинений оптимізмом…

- Брехня… Все брехня…- мимрить батько, і похнюплена голова його зів'яло падає на груди, на засмальцьовані, аж облізлі колодки орденів. Обрубане тіло його розморено, обважніло осідає, здається, він ось-ось схитнеться і впаде з своїх коліщаток. Син підхоплює його.

- Е! Пора, батьку, спати.

І те, що він робить після цього, змушує примовкнути всіх. Намилившись, молодий Мамайчук, мов дитину, бере батька на руки, бере разом з його коліщатками і, міцно, обережно ступаючи, несе до фургона, що стоїть поблизу, за кущами тамариску. Батько й не пручається, йому це не вперше, він тільки щось сонно мимрить, схилившись головою синові на плече, що, йдучи з своєю ношею крізь зарості тамариску, відгортає м'яке їхнє віття обличчям.