Олесь Гончар - Тронка

- Ти б і нас коли-небудь записав,- мовить м'яким голосом Клава.- А то ж цілий день у парні, у духоті, а щоб душевним словом з ким перекинутись… Скорше вилають тебе ні за що.- Вона майже з острахом зирнула в протилежний куток на техніка осіменіння, що саме глухо бухтів там, щось вимагаючи.

- Запишу, запишу й тебе, Клаво,- обіцяє Гриня,- і Тамару, подругу твою, запишу, хоч вона й зв'язала себе з оцим типом…

- Ох, не кажи, Гриню… Не фортунить нам ні в любові, ні в облігаціях…

- Клаво, ти мислиш віджилими поняттями. Скільки разів сама тікала до батька від свого Тимохи, а ще говориш про любов. Яка зараз, в атомний вік, може бути любов?

- Стривай, сам узнаєш… Натрапиш на свою.

- Здається, любов'ю називають оте сидіння увечері в парку, оте парування, коли він сигарету смокче, а вона мліє, схилившись йому на грудну клітку? - каже Гриня похмуро.- Транзистор десь в кишені чи в пазусі за них говорить, а вони сидять, мовчать, прислухаються до власного тіла… Голос інстинктів, крик статі - це тепер все.

- Мабуть, і в тебе, Гриню, любовна невдача, що ти так лютишся… Скажи, запала в серце якась?

Тільки Гриня, насупившись, взявся за компот, як до зали, прослизнувши десь через кухню, розбентежено влетіла Тамара-зоотехнічка. Це вона прибула аж з відділка забирати свого. Не вперше їй сюди так заходити - з тилу, через кухню, щоб і люди не бачили, щоб не горіти перед ними від сорому за свого непутящого чоловіка. Ось вона, тендітна, тонкостанна, квапливо підійшла до нього, нахилилась, як до хворого, і вже умовляє його проникливим, схвильованим голосом. Голос її, красивий, музикальний, так і ллється ласкавістю на п'яндюгу. Невже вона справді кохає його? Невже може кохати твань, грязюку, пітьму застеленої алкогольним туманом психіки? Чи це гордощі? Подружні гордощі, напевне, тільки й примушують її отак їздити, підбирати, причепурювати свого п'яницю, уперто дошукуватись людської гідності там, де її й не сіяно. Для Грині просто загадка, як це вона, Тамара, вродлива дівчина, активістка, що недавно була веселою, співучою, з декотрими навіть гордою, сама себе прирекла на те, щоб зараз принижуватись перед оцим нікчемним, грубим, брутальним типом, якому вона віддала себе. “Ні, це самолюбство її не витримує,- пояснює собі Гриня,- це воно жене Тамару сюди, воно змушує йти, принизливо забирати з чайної свого пияка, щоб тільки приховати від людей його нікчемність…” Клава теж допомагає подрузі, радить їй щось, а пияк телесується вже на всю чайну.

- Іди… Відчепись,- відмахується він від Тамари і додає при цьому таке слово, що навіть Гриня відчув себе так, наче на нього бурхнули багнюкою. А Тамара? Злящила його хоч по морді? Ні, стоїть, ніби й не почула образи, тільки ніяково їй, що поблизу свідки цієї сцени, вона навіть посміхнулася своєю змученою усмішкою: не надавайте, мовляв, цьому значення… Але Гриня надає. Вставши, він підходить до техніка і, делікатно відсторонивши Тамару, бере того за карк. Так і взяв - однією рукою за загривок, а другою - залізним обхватом - за зап'ястя руки, підняв, поставив на ноги. Технік одразу прокліпався і немовби але протверезився:

- Ти… ти… ти… хіба дружинник?

- Я ще з колиски дружинник,- процідив Гриня крізь зуби і попхав розв'ялене тіло до дверей. Технік біля одвірка вперся.

- Ти… не дружинник,- белькотів він.- Не маєш права…

Гриню це аж розвеселило, він підморгнув Клаві й Тамарі.

- Як то не маю права? Ти мене в бороді не впізнав. Перед тобою - син севастопольця! Внук махновця! Хавбек рідної тобі радгоспної команди!… Так що вибачай! - І він з силою штурхнув п'яндигу у вузький прохід через кухню, і хоч технік і там спинчався, спотикався, падав, Мамайчук за хвилину виволік уже вишмаруваного глиною техніка надвір. Там уже ждала прихована від людських очей Тамарина бідарка. Запряжена гнідим з відділка, стоїть у дворі вона, неподалік від помийної ями.

- Сюди його, сюди,- повторює Тамара занепокоєно, метушливо і ще щось ласкаво кигиче, поки Гриня нещадно втискує в бідарку цей мішок просмердюченого алкоголем людськогр тіла.

- Спасибі тобі,- каже Тамара, звично сівши в бідарку й беручись за віжки,- спасибі, що допоміг.- І вперше, відколи Гриня знає її, обдаровує його, Гривню, поглядом такої гарячої вдячності, такої ніжності й краси, що йому аж сумно після цього стає.

Він деякий час стоїть тут сам.

- Боже, якщо ти є! Врятуй мою душу, якщо вона є! - тихо вигукує Гриня, наслухаючи даленіючий клекіт бідарки. Потім іде на п'ятачок, де тепер стало ще людніше. Батько, як і раніш, крутиться серед гурту на своїй інвалідницькій. дощечці з коліщатами. Син підходить до нього.