Олесь Гончар - Тронка

“Ось уже й посварились”,- думала Лукія, але цього разу вона помилялась. Бо хоч і наговорила щойно Віталикові різких слів, хоч і наклала жорстоку для нього спокуту - заборону на мотоцикл, Віталій, проте, не мав на неї гніву, він прощав їй цей, як завжди, буйний спалах. Бо хіба ж хлопець не розуміє, ким він є для матері, хіба він не здатен оцінити її самозречну любов? Може, й заміж не вийшла через нього, бо має вона переконаність таку, що ніхто, навіть найкращий вітчим, не замінив би синові рідного батька. В душі він пишається своєю матір'ю, йому втішно знати, що її шанують робітники. Як любив Віталик, будучи ще хлоп'ям, ждати її увечері, поки вона, нагасавшись по степових відділках, повернеться, напалена сонцем, гаряча, і від неї всієї пахне пилом, токами, бензином, нектарним духом соняшників. Він весь так і поринав у той дух. Мати ще й досі вважає його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для неї він просто Віталик, вона мовби не встигає збагнути, що він уже переріс її уявлення, що в нього і знань, і почуттів більше, ніж вона догадується. Іноді Віталикові здається, що він розуміє матір більше, глибше, ніж вона його. Так, за спиною в неї нелегке життя з своїми втратами, болями… Він знає про ті жертви, на які вона йшла ради нього…

Он вона, його мамця, зараз порядкує, витирає на вікнах пилюку у своїй кімнаті, де крізь розчинені навстіж двері видно етажерку з книжками та високе ліжко з горою білосніжних подушок, що їх мати рідко й розруйновує, бо влітку найчастіше вона спить на оцій канапі, а Віталик надворі, на розкладайці. Зупинилась біля етажерки, перебирає якісь книжки, Віталикові аж хочеться докинути до неї жартом: “То ти, мамцю, “Блокнот агітатора” вдруге перечитуєш?” - але він промовчує, бо вона стоїть в цей час у глибокій задумі і на долоні в неї… білосніжний уламок коралової гілки!

То - дарунок капітана Дорошенка. Скільки дивування було в хаті, коли капітан привіз якось із своїх плавань той уламок - уламок білосніжного чогось… Формою гіллясте, як ріг оленя, тільки білосніжне. І важке, наче металом всередині налите. Шмат справжнього коралового рифу - ось що він їй подарував. Дар океану, дар синіх тропічних вод…

Даруючи матері коралову гілку, капітан сказав тоді:

- Є вони рожеві, голубі, а це, бач, білий… Багато на таких суден гинуло… Бо це зверху він у квіточках, а внизу - моноліт.

- Яка краса! - тихо вигукнула мати.- І оце воно у воді росте? Біле ж як сніг! - І стояла мов заворожена, а капітан додав жартома:

- Тільки в нас тут курява, він швидко в тебе потемніє… Ну, тоді викинеш, як потемніє.

- Не потемніє,- сказала вона, і це було сказано якось особливо, і глянули одне одному в вічі теж якось особливо.

І справді, хоч минають відтоді місяці і роки, проходять над степами курявні чорні бурі, а капітанів дарунок все стоїть у материній кімнаті, білосніжний і чистий, ніби щойно скупаний океанською хвилею, ніби щойно добутий з океанського дна.

…Біліє, цвіте коралова гілка знову край етажерки, на своєму постійному місці; матері вже нема. Поправивши на потилиці кетяг своєї важкої коси, вона подалася з двору, не буде її тепер аж до вечора. Поїздки, засідання, конфлікти, чвари, безконечне гасання по відділках, де вона когось сваритиме, когось миритиме,- таке її життя. День у день віддає себе на розтерзання буденщині, кипить в лихоманці справ, ламає голову над чиїмись клопотами, і нема їй впину, ніколи нема спокою…

Цілий вечір вона засідатиме, вестиме засідання робіткому, але й там крізь дим, крізь засідальницький чад ні-ні та й промайне перед її зором образ сина:

“Звісно, для тебе я деспотка, звісно, тобі це дико, що ось і увечері засідаю і розмови ведемо про такі речі, як валахи, ярки, та вовна, та норми виробітку… Але як же без цього, Віталику? Без наших буднів хіба були б людям свята?”

А хлопець у цей час вечірній блукає біля шкільного виноградника, там, де недавно дівочі та його руки кущі підв'язували, потім він опиняється біля клубу, де нічого сьогодні нема, проходить мимо будиночка, де сестра Тоні, Клава, саме свариться з своїм шофером, а Тоні нема, Тоня в батьків, і Віталій, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чиїсь закохані шепоти по кущах, зрештою повертається додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко і на мотоцикл накладено вето, і нічого тобі не лишається, як іти отак одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через паркан товариша Яцуби на темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим дротом і нагадує в мініатюрі оте, що майор будував на Півночі… Вдень вулиця перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось відтяг, і хлопці з менших класів, як кажани, літають у темряві вулиці на велосипедах, навмисне лякаючи своїх майбутніх подруг - дівчаток-підлітків, що, побравшись за руки, пообіймавшись, теж ходять тут, і тихо наспівують, і мовби вбирають уже ті таємничі збудливі поклики-шепоти кохання, що ними повниться гущавінь садків і, здається, напоєне саме це вечірнє повітря… Ходять дівчатка, трепетні, як сама юнь, і, як вона, злегка повиті смутком. Де йдуть, і пісня лине над ними, неголосна, задумлива, сумовита, їхня пісня-задума, і чистий ранній смуток, і цей настрій ждання чогось незвіданого, чарівливого так гармонують з цим степовим супокоєм вечірнім, і зоряним простором неба, і з настроєм Віталиковим… Мати сердиться, що він не скніє над підручниками, а як він може зубрити зараз, в такий вечір, коли співає все навкруги і він сам повен почуття нового, не знаного досі. Як ото після чорної бурі, коли степ вбереться аж до виднокраїв в дикі тюльпани і наче вся планета цвіте красою, так було зараз на душі у Віталика. Все було другорядним, неважливим порівняно з тим, що він здобув, що він має тепер у житті: Тоня!